У тому душевному розладі, в утомі, непевності й смутку змучився і спав з лиця. Зробився володарем суворим і жорстоким. Раби, й навіть вільновідпущеники, наближалися до нього з трепетом, а оскільки немилосердні й незаслужені покарання сипалися на них без жодної причини, почали його потай ненавидіти. Він же, відчуваючи це й усвідомлюючи свою самотність, мстився їм і поготів. Стримувався тепер тільки з Хілоном, побоюючись, аби той не припинив пошуків, грек же, зметикувавши це, почав його приборкувати й робитися щоразу більш вимогливим. Спершу в кожний свій прихід запевняв Вініція, що справа піде легко і швидко, тепер починав сам вигадувати труднощі й, не перестаючи, щоправда, ручатися за успішний результат пошуків, не приховував, одначе, що мусять вони тривати ще довго. Прийшов урешті, після довгих днів очікування, з таким похмурим обличчям, що молодик зблід, на нього дивлячись, і, кинувшись до нього, ледве мав силу запитати:
– Її немає серед християн?
— Саме так, пане, — відповів Хілон, — але знайшов серед них лікаря Главка.
— Про що ти говориш і хто це такий?
— Мабуть, що забув, пане, про старого, з яким я мандрував із Неаполіса до Рима і обороняючи якого втратив оці два пальці, через що не можу втримати стиля в руці. Розбійники, що захопили його дружину та дітей, штрикнули його ножем. Лишив його помирати на постоялому дворі під Мінтурнами й оплакував його довго. Та ба! Я переконався, що він живий і досі й належить до християнської общини в Римі.
Вініцій, що не міг уторопати, в чому річ, зрозумів тільки, що цей Главк становить якусь перешкоду в пошуках Лігії, тож, пригасивши гнів, який у ньому закипав, мовив:
— Якщо ж ти обороняв його, то мусить бути вдячним і допомагати.
— Ах, шляхетний трибуне! Навіть боги не завжди бувають вдячними, а це всього лише люди. Так! Мусить мені бути вдячним. На моє нещастя, одначе, цей старий став слабий розумом, затьмареним роками та злигоднями, через це не тільки не вдячний мені, але, як я довідався, власне, від його одновірців, звинувачує мене в тому, буцім я змовився з розбійниками і що це я причина його нещасть. Оце мені нагорода за два пальці!
— Я певен, мерзотнику, що так воно й було, як він каже! — сказав Вініцій.
— Тоді знаєш більше від нього, пане, — відповів із гідністю Хілон, — він-бо тільки припускає, що так було, одначе це не перешкодило б йому скликати християн і помститися мені жорстоко. Зробив би це неодмінно, й вони так само неодмінно б йому допомогли. На щастя, він не знає мого імені, в молитовному домі ж, де ми зустрілися, не впізнав мене. Я, одначе, впізнав його відразу й у першу мить хотів кинутися йому на шию. Втримала мене тільки розсудливість і звичка зважувати кожний крок, який збираюся зробити. Отож почав я, вийшовши з молитовного дому, про нього розпитувати, й ті, що його знають, розповіли мені: це чоловік, якого зрадив супутник у подорожі з Неаполіса… Інакше й не знав би ж я, що він таке розповідає.
— Мене те не обходить! Говори, що ти бачив у молитовному домі!
— Тебе не обходить, пане, але мене обходить якраз настільки, наскільки моя власна шкура. Тож, дбаючи, щоби вчення моє пережило мене, волів би я відмовитися від обіцяної мені нагороди, ніж ризикувати життям заради мамони, без якої я як істинний філософ жити й шукати божественну правду зумію.
Але Вініцій наблизився до нього з лютим виразом обличчя й заговорив притлумленим голосом:
— А хто тобі сказав, що від руки Главка швидше смерть зустрінеш, аніж від моєї? Звідки ти знаєш, собако, що тебе зараз не закопають у моїм саду?
Хілон, який був боягузом, глянув на Вініція і миттю зрозумів: іще одне необачне слово — і він пропав.
— Я шукатиму її, пане, і знайду її! — заволав поквапно.
Настало мовчання, протягом якого чутно було тільки прискорене дихання Вініція та віддалений спів рабів, які працювали в саду.
За хвилину, переконавшись, що молодий патрицій уже дещо заспокоївся, грек заговорив знову:
— Смерть пройшла повз мене, та я дивився на неї з таким спокоєм, як Сократ. Ні, пане! Не говорив я, що відмовляюся шукати дівчину, хотів тільки сказати, що пошуки її пов'язані тепер з великою небезпекою для мене. Мав сумніви ти свого часу, чи є на світі такий собі Еврицій, і, хоча й переконався на власні очі, що син мого батька казав тобі правду, вважаєш зараз, буцім я вигадав Главка. Та ба! Якби ж то він був тільки вигадкою, якби я міг із цілковитою безпечністю бувати серед християн, як і раніше, віддав би я за те бідолашну стару рабиню, що її купив, аби мала дбати про мою старість і каліцтво.
Але Главк живий, пане, і якщо він мене побачить, ти більше не побачиш мене, а в такім разі хто тобі знайде дівчину?
Тут він знову замовк і почав утирати сльози, після чого мовив далі:
— Але поки Главк живий, як же мені шукати її, коли щохвилини можу зустріти його, а якщо зустріну, то згину і враз припиняться мої пошуки?
— До чого ти гнеш? Як зарадити? Що ти збираєшся робити? — спитав Вініцій.
— Арістотель вчить нас, пане, що менші речі треба приносити в жертву більшим, а цар Пріам говорив часто, що старість є важким тягарем. Так от, тягар старості й злигоднів пригнічує Главка так давно і так тяжко, що смерть була б для нього благодіянням.
— Блазнюй із Петронієм, а не зі мною, кажи ліпше, чого ти хочеш.
— Якщо доброчесність є блазнюванням, нехай мені боги дозволять залишитися блазнем назавше. Хочу, пане, прибрати Главка, бо, поки він живий, і життя моє, й пошуки в постійній небезпеці.
— Так найми людей, які його заб'ють киями, я їм заплачу.
— Здеруть, пане, й будуть потім наживатися на таємниці. Розбійників у Римі стільки, скільки піщинок на арені, не повіриш, одначе, яку правлять ціну, коли чесна людина має потребу найняти їх. Ні, шляхетний трибуне! А що як сторожа піймає розбійників на вбивстві? Ці без сумніву зізнаються, хто їх найняв, і матимеш неприємності. На мене не вкажуть, бо їм імені свого не скажу. Погано робиш, що не довіряєш мені, бо, не беручи до уваги навіть мою ретельність, пам'ятай, що тут ідеться про дві інші речі: про мою власну шкуру та про обіцяну тобою нагороду.
— Скільки тобі треба?