— Я тобі, іроде, відіб'ю і печійки, : селезінки! — Поцілуйко витріщився на коня, вдає він був причиною всіх його невдач, і потім ще раз зірвав із себе пальто і почав із нього витрушувати отой пилок, що так ніжно пахнув казкою достиглої ниви, невсипущих, почорнілих од негоди млинів і життя. Але не це, а тільки свіжу образу нагадував йому пшеничний пилок, що запорошував, а не веселив його.
Дзино давно, мов і не було їх, минулися ті часи, коли и Поцілуйко зі своїм хитруватим батечком радісно на вислобоких коненятках їздив до млина, з гребельки вдивлявся у підсинену куширувату річку, де снували жуки-водолюби, або довго простоював біля доша, підставляючи всі пальці під в юнкі струмочки борошна. Тоді вони утішали ного, теплом пестили руки, і йому хотілося бути мельником, якого так шанували всі люди.
А потім, через роки, що збігли, як вода під млиновим колесом, якось пізнього вечора Поцілуйкові привезли в просторе коморище ту муку, на яку не старався ні за плугом, ні за косою, ні за своїм службовим столом. На хвилю вона обпекла руки і кров, неначе мололась не на звичайній воді, а на окропі. Не гордим мірошником, а наполоханим ганчірником обвис він біля непевного добра, чуючи, як всередині щось гидотно тіпається в тенетах спокуси, протиріч і остраху. Але жилося йому не в розкошах, і він прийняв подарунок. Взамін ткнув у розчепірену, з сучкуватими пальцями п'ятірню клаптик паперу, з якого ображеним оком дивилась на світ звичайна печатка. Пізньому гостеві вона була потрібна більше хліба насущного.
— Спасибі вам, велике спасибі. Вашу ласку запам'ятаю повік, —зашелестів словами, папірцем і одягом огрядний гість та й пірнув у темряву, мов жук-водолюб у воду.
Той голос довго бентежив Поцілуйка і тоді, коли надходили дурні думки, і тоді, коли говорив перед людьми про чесність, і за їжею, коли дармовий хліб ще пік його пальці й сумління. Але згодом спокійніше став дивитися на ту першу вечірню пригоду, бо за нею пішли інші, а в душі знайшлись оправдання. Не тільки ж один він грішить! Зрештою, не підривав же він основ Радянської влади і політики, не фальшував державні знаки. А що в довідках до правдивих данихгівро ім'я, прізвище та місце народження додавалися деякі неточності, то навіть у письменників ще й не так буває. Тоді про них пишуть, що вони мають буйну фантазію або помиляються. А ніби не може помилитися звичайний секретар райвиконкому! Хіба не доводиться йому з веління деякого иачальства завищувати цифре по району? І це вже зветься не помилкою, а досягжеяням! Правда, на таких фальшованих цифрах Поцілуйко одного разу мало не спікся, але, зрештою, усе обійшлося: він повив у дурні своїх недругів, а сам конем красномовства вискочив на сухе. Коли його загнали на слизьке, одразу ж визнав свою провину і навіть не подумав спихнути її на ширші плечі, бо вони, як не тепер, то в четвер, могли взяти ото під захист.
Він і досі пам'ятає, як гарячкове намацував ліричну труну в голови контрольної комісії, як придивлявся до Його ордена Червоного Прапора, до шраму на щоці, до скронь, що накипіли сивиною. Такого якимсь хитрим ходом, запобігливістю чи улесливістю не об'їдеш. Він зібрав у свої очі усю, яку тільки міг, правдивість і подобу її, додав до них гіркоту каяття і всім цим поглянув на голову контрольної комісії, зітхнув, мов на похороні, і краєчком ока прослідкував, чи дійшло по адресі це зітхання...
— Ваше слово, товаришу Поцілуйко, — ніби ласкавіше сказав голова контрольної комісії.
Він так підвівся, наче з нього вийняли середину.
— Я, товариші, не буду оправдуватись, захищатись: тільки на моїй совісті лежить моя тяжка провина — більше ніхто не причетний до неї, — покосився на голову райвиконкому, і той полегшено зітхнув. — Ви хочете знати, чому я це робив. То хай моя щиросерда відповідь не дивує і не обурює вас: буду різати правду-матінку у вічі. Ми, після всіх своїх розрух, злигоднів, нестач, так тепер прагнемо бачити у себе побільше досягнень, що заради цього не поскупишся зайвим словом чи цифрою, щоб людям краще було хоча б на душі. Ви читаєте наших поетів. Скільки у них кругом у віршах, к приміру, насаджено садів! А кіба це перебільшення шкодить народу? Навпаки, мобілізовує його, вселяє радість. От і я так думав недозрілою головою: цифра теж схожа на вірш; навіть не зовсім точна, вона служить загальній справі — когось веселить, когось підганяє, а ворогів б'є по голові. Коли можете, простіть, що не так зрозумів силу і поезію цифри.
— Хоч і плутаник, але молодець! — задоволене вдарив кулаком по столі голова контрольної комісії, якого розчулила ефектна сповідь Поцілуйка. — Не крючкотворпо, а вболівання за громадське я бачу тепер у цифрах Поцілуйка, хай і дуті вони, мов пухирі. Він, як догадуєтесь ви, своєю фальшованою поезією цифри не дійшов до справжнього розуміння цифри, не збагнув, що така статистика має не три, а всі чотири виміри: вона може бити по голові не тільки ворогів, але й нас самих. Запам'ятайте це, товаришів і не грайтеся з цифрами. За ними — стоїть життя людей. А щодо Поцілуйкі, то, на перший раз, гадаю, не треба його суворо карати.
Після цього випадку акції Поцілуйка, неждано для нього самого, пішли вгору, і він потихеньку почав розправлятися зі своїми недругами. Красномовства і тут не бракувало йому: воно спочатку переміщало людей на менші посади або гнало їх в інші місця. А в тридцять сьомому році погнало у тюрми і на заслання.
Поцілуйка в районі почали боятися, мало кому хотілось зустрітися з його холодним і владним поглядом, бачити його тонкі, в злобу умочені повіки. В нього збільшилось коло знайомих і підлабузників, які захоплювались його виступами і рішучістю. У вічі Поцілуйка все більше хвалили, а поза очі, теж все більше, проклинали. Зростала вага лукавого, правдоподібністю підбитого Поцілуйкового слова, зростала і ціна його довідок. Правда, ними він не дуже розкидався, але дер за них, мов за рідного тата. З фальшованих папірців він збудував простору, мов клуб, кам'яницю, обзавівся хазяйством і вже на свою зарплату дивився як на мізерію, що і в якійсь мірі не винагороджує його заслуг і талантів, у які він увірував із роками, як і в те, що навколо нього сидять менш здібні люди. Ця віра породила пиху і гостру неприязнь до справді талановитих і знаючих людей. Для них у нього завжди знаходилось зневажливе визначення: антилігенція, тобто прошарки, які починаються з "анти"; з ними треба вуха на маківці тримати.