Правда і кривда

Сторінка 56 з 139

Стельмах Михайло

Після тридцять сьомого року поскладнішав лабіринт Поцілуйкових ходів, але житейська філософія збідніла. Офіційно людей він ділив за класовим походженням чи анкетою. А неофіційно — на тих, що сидять на коні, і на пішаниць. До перших він тягнувся, других зневажав. Правда, маса ще була потрібна для відчитів, але кар'єра його залежала від тих, які сиділи на коні. І Поцілуйко примірявся до грив цих коней, щоб і самому опинитись у високому сідлі.

Якби не війна, він збудував би собі не лише кам'яницю, але й трон честолюбця, та вона, проклятуща, відірвала його від золотого шовку грив і кинула під ті копита, під якими ріепались і не такі голови. Щоб врятувати свою, він, залишений на підпільну роботу, з жахом почав одривати од себе усі ниті, які в'язали його з минулою діяльністю і підпіллям. Утікаючи од нечистої совісті, він уночі спалив партквиток, покинув свою кривдою збудовану кам'яницю. Після кількаденних блукань зашився у затишний хуторець до блідавої короткогубої і коротконосої удовиці. Навколо її рота майже завжди тремтіла прекрасна жіноча жалостинка, в очах світилась тиха передосіння печаль, і навіть довгі загущені вії тримали в своєму сплетінні задавнений смуток.

— Скільки ж вашого брата вигибає на війні. Тьма-тьмуща! Хто переховається, той, може, і врятується, — по-бабськи прикладаючи руку до обличчя, не раз журилася вона, не гудила тих, які злякалися війни, ні словом не дорікнула Поцілуйкові за те, що він зробився нахлібником. Але й жити не стала з ним. Вона була такої думки, що тільки справжня любов прикрашає людину, а баболюбство — нівечить її.

"Сама лірика і ніякої біології", — зневажливо подумав тоді про неї Поцілуйко.

Щоб здаватися старшим, він запустив бороду, вуса і навіть став накульгувати. А щоб не знидіти від безділля, взявся за шевство. І часто латки на чоботях нагадували йому сліди його колишніх печаток і колишньої влади. Коли на хутір заскакували німці чи поліція, він заповзав у тайник, та бувало, що не встигав уберегтися, і тоді сидів на шевському стільчику, мов на електричному стільці.

Якось у похмурий передосінній день у хату вскочила перелякана господиня. Клямка дверей вирвалась з її тремтячої руки, а погляд сказав йому все. Він хотів кинутись до тайника, але вже подвір'ям обережно з автоматами на животі йшло кілька німців. Не то зітхання, не то стогін вирвався у Поцілуйка, переламлюючись, він болісно опустився на шевський стілець, похапцем затис губами кілька цвяхів і почав лагодити чиєсь дрантя.

"Головне в такому випадку — не розгубитися, не розгубитися", — умовляв себе і наказував собі.

Він шкірою відчув ходу німців, шкірою полічив, скільки їх, а коли один із них українською мовою наказав хазяйці щось поставити на стіл, здригнувся шкірою і всім тілом: якась знайома нотка почулася йому в голосі непроханого гостя. А той уже допитувався у вдови:

— Це хто лагодить чоботи?

Поцілуйко теж шкірою відчув, як у його спину вбуравлювалися чужі очі, але вганяв шило в ремінь, неначе у власне тіло.

— Мій ловік, — спокійно відповіла Василина, і Поцілуико німотно дякував їй, хоча сьогодні ж, якусь годину тому, впік удову насмішкою, що її вірність навряд чи потрібна тому, хто лежить на цвинтарі.

— Ваш чоловік? — здивувався і насторожився зайда. — Ви правду кажете?

— Авжеж.

— А може, це партизан? — запитав уже з погрозою.

— Що ви, пане офіцер!? — зовсім природно засміялася жінка. — Партизани в лісах воюють, а не шкарбани латають.

— Щось ти, господине, дуже ревно свого шевця захищаєш, — поглузував зайда. — Може, краще скажеш, коли помер твій чоловік? Тільки не спробуй викручуватись.

В руці Поцілуйка дрібно затремтів і повис у повітрі молоток, а з ниточки губ, пританцьовуючи, почали випадати цвяхи.

"От і все! Нащо вона назвала мене своїм чоловіком?" — наливався болем і раптом побачив себе на занедбаному сільському кладовищі, де лежав перший чоловік удови. Поцілуйко в жасі уже оплакував свою смерть не сльозами, а потом, що густо виступив на чолі. насочувався на брови і пригинав повіки та вії.

Але жінка не збентежилась і так само спокійно відповіла зайді:

— Чого ж мені, пане офіцер, викручуватись? Перший мій чоловік помер шість років тому... Ну, а мої роки ще не ті, щоб вікувати самій.

— Прийняла собі приймака? — подобрішав і став масним голос невідомого.

— Мусила, — відказала грайливо.

"І звідки все це взялося у неї? От тобі й тихий осінній смуток". Поцілуйко побачив, як від нього, похитуючись, віддаляється цвинтар.

— Кажеш, мусила? — зареготав зайда, багатозначно поплескав господиню по плечах і підійшов до шевського столика: — Добридень, бороданю!

— Дай боже здоров я. — Поцілуйко, щоб нічого не подумали, випустив молоток, підвівся з шевського стільця і скосив очі: щось до болю знайоме було і в голосі, і в заокругленій гладком ясій постаті цього невеликого чолов'яги, на картузі якого вкороченими вилами кособочився петлюрівський тризубець.

— Ой батечку ріднийІ Який збіг обставин! Кого я тільки бачу! —аж заточився од несподіванки бандерівець. — Самого секретаря райвиконкому товариша Поцілуйка! Хто б тільки міг подумати і повірити?

Перелякано зойкнула, притулилась до печі вдова, моторошний острах велетенським кліщем усмоктався в душу Поцілуйка, перед очима знову поплив цвинтар. І Поцілуйко вперше пошкодував, що не пішов у партизани.

— Так ось де ви живете-переховуєтеся, товаришу Поцілуйко! — все більше дивувались і пика, і постать бандерівця, але він не поспішав вихопити зброю.

— Ви помиляєтесь, пане офіцер, — насилу одірвав десь з живота не округлість слів, а якісь пересохлі вичавки їх, бо жах заглинув увесь дар його красномовства.

— Та невже помиляюсь? — солодкомовно і глузливо запитав бандерівець. Його волохаті руки чомусь нагадали жука-водолюба. Якась павутинка давнини єднала образ цієї комахи з образом невідомого.

— Еге ж, помиляєтесь, бо я не Поцілуйко, а зроду Вакуленко.

— А може, ви не швець Вакуленко, а коваль Вакула з гегелівської "Ночі перед різдвом"? Може, ви з цього реміняччя шиєте собі царські золоті черевички? — вже аж перехитувався од сміху бандерівець, і перехитувався в нього при боці пістолет. — Наш вік — вік перевдягання, вік такого театру, який і не снився синам древньої Еллади. Так, пане, чи добродію, чи товаришу, чи приймаче Поцілуйко? — Він прямо впивався своєю владою і дотепами, а Поцілуйко вже в повній безнадії тупо повторював своє: