І цей німий докір недобрим передчуттям охопив молодицю, вона поклала підситок на стіл.
— Щось трапилось? — пошепки запитала у незнайомого.
— Трапилось, Катерино Павлівно, — нарешті глянув їй у вічі. — Я таки присяду, бо дуже хвилююсь. Сідайте і ви, щоб лихо сідало, а не гналось за вами.
Вони напружено сідають одне проти одного, їх розділяє купка борошна, що пахне далеким степом і життям. Поцілуйко якийсь час прислухається, що робиться нагорі, косує на двері, а потім, тамуючи в грудях біль, образу і рештки своєї гордості, починає повільно і переконливо говорити:
— Катерино Павлівно, ви дружина Григорія Стратоновича, мати аж п'ятьох дітей. Вам усім треба мати сяке-таке щастя. Але так вийшло, вірніше, так воно виходить, що ви можете назавжди позбутись його, бо щастя, кажуть люди, перелітна птаха.
Кам'яніючи, молодиця піднесла до грудей сплетені руки, зітхнула, відчуваючи, як од неї відходить Григорій, кохання. Болючий туман наліг їй на очі і душу.
— Господи, що ж трапилось? — не спитала — зойкнула всім тілом. — Яке лихо стало на дорозі?
— Іще не стало, тільки стоїть... Іще не пізно, — заспокоїв її Поцілуйко, і надія заворушилась у його грудях:
він одразу збагнув, як жінка кохає свого другого мужа. Такі молодиці за любов усе зроблять, навіть на злочин підуть.
— Кажіть-но мерщій!
— То й скажу. Тільки слухайте — і не дивуйтесь, і не страхайтеся, і не гнівайтесь, а зважте все. У кожної людини, Катерино Павлівно, є такі закутки, в які вона й сама не хотіла б заглядати. Але що зроблено, те зроблено, а людині треба жити... У війну і я трохи схибив, не розгорнув підпільної роботи, словом, не зорієнтувався... Звідси і все лихо... Не перший день воно карає мою душу. Карається і моя родина, і діти мої. Тепер моя і їхня судьба в руках вашого Григорія. Напише він довідочку про мою діяльність, черкне пару слів — і все у мене переінакшиться, не напише — втопить мене. Ну, а коли на це піде, то, потопаючи, я потягну за собою і вашого Григорія. А хто із нас потім випливе — це тяжко сказати, бо в Туреччині я не був і в оточення не попадав... Поки не пізно, допоможіть мені, а цим допоможете й собі.
— Ви — Поцілуйко! — з жахом вигукнула жінка.
— Припустімо, ви частково угадали, — насторожено підвівся Поцілуйко. — Ви таки, можна сказати, дійсно вгадали, що це я. Але не обрушуйте на мене свій гнів, не кленіть, а послухайте мого слова, бо'життя різні має гудзи і тенета, всякий негадано може потрапити в них.
— Який ви негідник! — рвучко підвелась Катерина, і її очі викресали кетяшини іскор. Від злостивих рум'янців вона помолоділа і покращала.
"Відьма, відьмочка!" — з обуренням і заздрістю вдивляється в гаряче обличчя молодиці. Злоба спотворила і зробила старішим Поцілуйка. О, як йому не вистачає колишньої влади, щоб хоч по-справжньому цитькнути, приголомшити цю дикувату красу, коли не можна надломити чи обдурити її.
— Лаятись не штука! — з погрозою поглянув на молодицю.
їв тебе, заслинений болотнику, вистачило совісті приволокти сюди своє зрадницьке м'ясо!? Зараз же вимітайся втрістя! Зараз же! — лютує молодиця.
Поцілуйко з острахом подається до дверей, а в очі його затікають рішучість і оскаженіння.
— Я піду, але, запам'ятайте, замість мене сюди прийде горе!
— Хоч і смерть! Забирайся! — Вигляд у жінки був таким грізним, що Поцілуйко, мовчки проклинаючи її, обернувся і сліпо, хрестом, вперся у двері, не можучи знайти клямки.
— Муку ж свою прихопи! — наказала жінка. — Та дошки забери! Може, тобі чи якомусь негіднику на домовину згодяться!
Останні слова аж скоцюрбили Поцілуйка, але він обома руками вхопився за гузир мішка і, підпихаючи його коліном, поперед себе виволік за двері. В землянку клубками туману вкотився мороз. Катерина було кинулась до порога, а потім щось згадала і почала рукою згрібати у миску просіяну муку. Поверх неї вона висипала рожевий грис і швидко вискочила надвір, де Поцілуйко порався біля дощок.
— І це, мерзотнику, забери! — простягнула йому миску. — Може, когось іншого купиш.
— Нащо воно мені, — люто одгризнувся Поцілуйко, одводячи погляд од молодиці.
Тоді вона плеснула мукою йому на голову.
— Їж, давися, хай тебе розіпре!
В темряві клубом туману закружляв пахучий пилок. Поцілуйко, задихаючись у ньому, закашляв і замахав обома руками. А Катерина, тамуючи сльози, рівно пішла до землянки, залишаючи за собою на землі білу порошу, як колись залишав її тато...
Григорій Стратонович пізно повернувся додому: хотів, щоб дружина не помітила його гризоти. Він так увійшов у землянку, що й Катерина не прокинулась. Спати не міг. Погані думки й передчуття мучили й мучили вразливе серце, яке не загрубіло і в тяжких випробуваннях. "Інтелігентик ти, та й більш нічого, — лаяв себе, але й від лайки не ставало легше. — Що ж, Поцілуйко на все піде. Може, справді треба було йому черкнути кілька слів?.. Ні, не дочекаєшся, враже! Тоді скільки ще страждань вицідить з нього цей вуж? Але хай навіть стражданнями, але ти повинен спинити хоч якусь частку підлоти: відступлю я, відступить хтось од неї — і вона лишаєм поповзе по живому".
На ліжку заворушилась дружина, зашелестіли її коси, осипаючись на долівку. Він підвівся, щоб поправити їх, і вражено застиг.
— Іва-аночку, — не його, живого, а вбитого мужа покликала Катерина.
Це сьогодні було найтяжчою краплиною гіркоти. Провівши рукою по віях, він сів біля столу і поклав чубату голову на зціплені руки, як окривджене дитя.
"Дві коси, дві сльози", — наспівом обізвалося те, що було початком кохання, обізвалося, щоб відігнати ним інші почуття...
Він вийшов з землянки і на подвір'ї побачив сліди копаниць... "Ага, це тут стояли Поцілуйкові сани. Але хто це розсипав муку?" —Григорій Стратонович нахиляється до землі, вбирає пахощі розтрушеного борошна і ніяк не може збагнути, що тут сталося, коли його не було вдома.
XIII
Кінь ударив копитищем, під ним зойкнула, хруснула і мов з щедрої пригорщі бризнула в обличчя крижаною гречкою передвесняна земля.
— Ірод! — відпльовуючись, недобре скривився Поцілуйко. Він рукавом протер наколені землею щоки і знову почув на них липкий, неначе павутиння, слід муки. Поцілуйко з усієї сили вперіщив нагаєм загнузданого коня і, коли той, зметнувши гривою, вилетів на вулицю, безжалісно рвонув на себе віжки. Воронець, болісно вивертаючи побільшене око, вигнувся в дугу, а з вудил закапала кров.