— Що, бабусю, самі живете? — запитав Павло Рева.— Де сими ваші, дочки?
Бабуся витерла губи кінчиком хустки й відповіла:
— Та я заміж не виходила. Я свою непорочність зберегла.
— Ага,— значуще протягнув Рева й попрохав: — Бабусенько, може, й сальце знайдеться?
— Що ви, соколики, де воно в мене візьметься, те сало? — А тоді подумала старенька і сказала: — Та трошки дам.
А то, бувало, зайдуть у село, розпитають, де сім'я активіста живе або вчителя, довідаються, хто в селі найвредніший, до того й спати йдуть.
Одного разу спинилися в старости. Люди його ненавиділи. Переспали ніч. Встали ще темно, ідуть садом, а в саду на яблунях кури сидять. Рева каже:
— Дивись, Миколо Олександровичу, це ж нам харч буде. Гріх ляже на душу, коли пройдемо мимо.
Трьох молоденьких зняли з віт — нічого, стали брати четвертого, старого півня, а він як закричить... Та ловкі руки Павла Реви швидко справилися з горластим крикуном.
Вийшли за село. Павло Рева вибрав добре місце на днювання й сказав:
— Влаштуємо старостиним курям смертну кару.
Було відро, був мішок з картоплею, заходилися варити юшку.
Знову куховарив інженер МТС і, обскубуючи курей, жартував:
— Ох, кури, кури! Будьте щасливі, що ми вас поїмо, бо все одно поїли б вас німці.
Переднювали, йшли потім цілу ніч, а коли розвиднілося, побачили перед собою хутір. Біля крайньої хати стояв дід. Привіталися до нього. Дід, оглянувши їх, невдоволено спитав:
— А кого ви тут шукаєте, хлопці?
— Нікого не шукаємо. Прийшли оце попоїсти, та й підемо далі. Діду, синів маєш? Де твої сини?
— Де сини мої? — перепитав дід.— Воюють. У Червоній Армії мої сини, а ви ось тут тиняєтесь. Попоїсти... Ну, заходьте до моєї хати.— І, коли переступили поріг, він сказав:—Дай їм, стара, чого-небудь гаряченького.— А сам сів на тапчані, оглядав несподіваних гостей, нападав на них: — Лиха година вас тут носить. Чого вештатись? Все одно фронт тепер далеко. Значить, у село йди, приставай у прийми, живи з бабою, їж пироги та вареники, і хай на тебе люди дивляться та сміються з отакого солдата. Коли б зібрати вас усіх, може, полк був би. Га? Не був би, скажете? Більше полку,— дивізія була б. Скільки вже окруженців пройшло через наш хутір — гай, гай! — і все до лінії фронту. А не розуміють того, що не дійдуть — уб'ють. Не німці, то поліцаї вб'ють. Вони тепер, як собаки, скрізь шастають. Вам би зброю добру в руки та й починати війну отут, бити в потилицю німця, а ви ходите, бродите як неприкаяні.
— Може, ваші сини теж отак попали в оточення,— сказав лейтенант Ванька.
— Мої сини? — перепитав дід, і очі його спалахнули образою.— Молодший хіба... за того не ручуся, а старший моєї вдачі. Той не попадеться... Щоб отак він по селах блукав, як оце ви?.. Та не хотів би я його бачити! Старший син у мене — орел. Не повірю, щоб він німця не одурив, не повірю!
— І чого ти, старий, напустився на людей. Може, в них є свої плани.
— Плани... Знаю. Смерті бояться — от і весь план.
— Ні, діду, не про смерть думаємо, а про те, як би швидше до фронту пробратися та ворога бити.
— Його можна бити й тут, тільки треба гарнізуватись...— Ще довго він бурчав, а коли подорожні підхарчувались, дід сказав: — Ходімо ж дорогу вам покажу, бо тут такі місця, що можна прямо в руки німцям потрапити. Я вас проведу. Я такі стежки знаю. Ходімо!
А в однім селі наскочили на німецьку засідку. Довелося лізти в болото. Вода холодна. Під берегами вже понамерзала крига. Вибрались на острівець.
— Оце нам влаштували німці пляж! — як завжди, жартував Павло Рева, але товаришам його було не до жартів.
Куди йти? Де шукати притулку, коли в кожній хаті німці?
Роздягались, викручували одежу. Ні тютюну, ні їжі в них уже не було. Притулились один до одного, бо так тепліше. Надійшла ніч, холодна, дощова, осіння...
Тієї ночі не забути їм довіку!
* * *
Стало відомо: в районі Оржиці німці перерізали шляхи відходу нашим підрозділам. Щоб вирватись з оточення, деякі бійці й командири скидали з себе військову одежу, переодягалися в різне лахміття і невеличкими групами йшли під виглядом селян до лінії фронту.
Цих "дядьків" переховували в себе люди, давали їм їжу, показували дорогу.
Але були бійці й командири, які не скидали з себе військової форми, не кидали зброї, а несли її з собою, свято виконуючи присягу. Серед таких воїнів був і Захар Антонович Богатир, син тесляра, сам колишній столяр з села Коломаків на Харківщині.
Великі болота лягли навколо Оржиці, та не зупинили вони його. Не діждуть німці, щоб на вигук "хальт!" він, більшовик, підняв руки, поклав свою зброю до ніг ворога!
Дехто з оточених стрілявся, вважаючи становище безнадійним. Богатир твердо вирішив: якщо йому доведеться умирати, то вмиратиме тільки в бою.
Тут, у районі Оржиці, разом із старшим лейтенантом Семе-новим Богатир натрапив на колону автомашин, підпалену бомбардуванням. Чорний дим від бензину підіймався в повітря, слався густою пеленою у навколишніх садах. З того диму долинув стогін.
— Там люди,— сказав старший лейтенант.
І Богатир, не роздумуючи, помчав до санітарної машини.
— Де ваш шофер?
— Не знаємо. Бомбили тут... Може, де лежить убитий. Захар Антонович на всякий випадок мав при собі ключі від
різних автомашин. Може, колись знадобляться. Отож зараз швидко підібрав той, що треба, включив мотор, вивів машину з небезпеки, поставив її в одному з садків. Несподівано до них підбігла дівчина.
— Товариші командири,— хвилюючись, звернулася вона до них,— оп на тому горбикові німці встановлюють гармату. Сама бачила. Зараз, мабуть, стрілятимуть по наших.
— Ось що, дівчино, гукни людей, догляньте наших поранених...
— Доглянемо.
— А ми,— звернувся Богатир до свого супутника,— може, спробуємо?
— Давай.
Непомітно підповзли до горбика. Стояв па ньому німець в короткому кітелі, мордатий, вгодований, в касці, дивився в бінокль.
— Зараз я візьму його на мушку.— І Богатир прицілився з гвинтівки.
Гримнув постріл. Німець повалився на землю. Кинули туди ще кілька гранат. А коли почали відходити, німці з сусідньої вогневої точки відкрили по них вогонь. Свистіли над головами кулі, рвалися міни. Одна з них вибухнула так близько, що контузила старшого лейтенанта. Та все-таки вибрались з-під цього обстрілу, попрямували до болота.