По дорогах вже мчали німецькі автомашини, гриміли гусеницями присадкуваті танки. Групи ворожих автоматників прострілювали місцевість, виловлювали поодиноких бійців, забираючи їх у полон, щоб потім погнати за колючий дріт зловісних таборів смерті.
Біля болота якийсь командир у кавалерійській формі, зібравши комуністів, заявив:
— Ми готові до всього. Німці можуть піти зараз в атаку. Відступати нема куди. Будемо битися. Будемо прориватися з боєм.
Та німці чомусь в атаку не пішли, а з'явився сюди згодом селянин. Він добре знав місцевість і провів наших бійців через болото.
Не відомо, куди подівся старший лейтенант Семенов. Частина людей заночувала в селі, а Богатир вже з іншими супутниками рушив у напрямі села Великої Селечні.
Дерев'яний міст тут був захоплений німцями.
Вони шастали по дорогах, відкривали стрілянину, як тільки помічали де-небудь гурт людей. Лишився Богатир сам. Перед очима в нього лежали болота, яким, здавалось, не було кінця-краю. Та іншого виходу нема, іншого шляху нема.
Захар Антонович ступає з берега. Грузька трясовина засмоктує його все глибше й глибше. Вже по груди сягає вода, вже добирається до шиї, сковує холодом. Раптом до його вуха долітає крик:
— Я маю дітей... Рятуйте! Допоможіть...
Людини не видно, бо непроглядною стіною стали навколо високі очерети, але добре чути розпачливий голос потопаючого:
— Рятуйте! Ряту...— і захлинувся чоловік, затих навіки.
Спереду в Богатиря невеличке плесо. Чи глибоке воно — невідомо. Над очеретами видно вербу. Значить, там острівець, там можна перебути дотемна. Як же туди добратися? Чи вистачить сил?
І ось несподівано з очеретів на невеличку заводь випливає човен, на якому сидить боєць Микола Авдієнко.
— Гей, браток! — гукнув до нього Богатир.— Перевези до острова.
Микола Авдієнко не відразу його помітив, бо над водою в очеретах виднілася тільки голова.
— Зараз шофера одвезу і приїду по вас, бо душогубка така, що втрьох тут не помістимось.
На острові вони були не першими. Тут уже знайшли собі тимчасове пристановище інші бійці. А через кілька годин німці, довідавшись, що на острові люди, почали обстрілювати його мінометним вогнем.
Хтось з товаришів несподівано виявив великого човна. Цей човен разом з "поромами" занесло водою в тиху заводь Сули.
"Пороми" були незвичайні. їх нашвидку робили бійці і командири, приносячи на собі колеса, дошки, двері, бруси, кулі соломи. Все це зв'язувалось, скріплювалось як попало. Ставали сюди і поранені, і здорові. Місць не вистачало. "Пором" відчалював од берега і часом перевертався або розламувався на частини. Ось біля такого "порома" й надибали човна. Сів у нього з товаришами Богатир. Кілометрів з півтора гнали його за течією, а потім звернули в очеретяні хащі, збудували курінь і розмістилися в ньому, мов у хаті.
Допікав холод. Мучив голод. Не було чого курити.
П'ять днів прожив тут Захар Антонович. А на шостий зранку підплив сюди рибалка Юхим Петрович. Прізвища його ніхто не знав. Він привіз харчів і тютюну-самосаду.
— Що, діду, вже можна пройти через Оржицю? — запитали в нього, і він категорично заявив:
— Коли в полон хочеш, то можна, або кулю німецьку в потилицю — теж можна, а щоб пройти всі застави й живим
—
лишитися, то треба почекати. Я розвідаю все і тоді вам скажу. Дожидайте мене.
І його ждали. Тільки на сьомий день прибув він на своєму човнику до острова.
— Оце слухайте. Як стемніє—можна буде виходити. Ото бачите мій город з густими коноплями. Там я вас ждатиму, а тоді виведу в степ, та й шукайте свої частини.
— А болотами пройти можна?
— Болотами? Гнилі тут болота, глибокі... Не пройдете. Та й навіщо, коли я вам іншу дорогу покажу.— І він, передавши їжу й нову порцію тютюну, відплив па своєму човнику.
— А що, як він нас одурить? І ми потрапимо просто до німців у пастку.
— Не може бути,— заперечували інші,— старий не підведе. Нащо йому пас видавати німцям? Він нам харчі возить, він нас тютюном частує.
— Підемо,— сказав Захар Богатир. І як тільки надворі стемніло, вирушили з острова. Дід чекав їх у коноплях.
— Чому ж вас мало? Може, злякались, що підведу? — розгадав він одразу сумніви й побоювання.— Ну хай сидять... Доси-дяться там, поки німці їх переб'ють. Гайда за мною!
У степу дід зупинився:
— Оце, хлопці, дорога глухенька, нею і їздіть, а там, як пощастить вам німецькі застави обминути, знову дідів шукайте. Діди не підведуть вас. А на якого собаку натрапите, то кулі не жалійте. Ідіть. Та повертайтеся швидше, бо я так думаю, що хоч німець і грабує нашу землю, а довго на ній не вдержиться. Прощавайте! — І він пішов до своєї хатини такими стежками, що ніякий німець ніколи в світі не побачить. Богатир з товаришами, обминаючи застави, обходячи села, взяли курс на схід, в район Брянських лісів, щоб там вступити до якогось партизанського загону.
* * *
Капітан Гнат Лаврентійович Бородавка родом з Ніжина. Ще в громадянську війну сімнадцятилітнім юнаком воював він з німцями. І ось зараз під Пирятином їхня частина потрапила в оточення. Вирішили вибиратися невеличкими групами. Гнат Лаврентійович згуртував навколо себе бійців, і пішли на вихід. Форсовано річку Удай, пройдено вже десятки сіл і хуторів.
Багато побачив капітан за ці дні переходів. Бачив він, як, ризикуючи життям, добробутом своїм, дітьми, жінки підбирали поранених бійців та командирів, підбирали їх дівчата, діди і, незважаючи на суворі попередження й накази німецьких властей, ховали в себе, мов братів чи синів рідних, доглядали, лЬ кували їм рани.
465
16 А. Шиян, т. 2
Капітан Бородавка йшов далі й далі. Доводилось і через болота брести, і в лісах ховатися, і днювати біля кіп та стогів — всього зазнали. Поблизу селища Безсалого в полі зустріли селянина, який пас череду:
— А що, дядьку, німців у вас багато?
— Нема. Ідіть до села, питайте голову колгоспу, він вас і нагодує, і дещо в дорогу дасть.
— Не одурите? Він аж образився:
— Що ви — німці? Кажу, нема. Сміливо йдіть.
І справді, все було так, як говорив пастух. І пообідали тут добре, і в дорогу дістали харчів.
А в селі Омбиші Гнат Лаврентійович зустрів дівчину. Спинилась вона, дивиться, дивиться на нього, а тоді й каже: