— Я вас знаю. Ви суддею до війни були в нашім районі.
— Правда.
— Ой лишенько! — скрикнула дівчина.— То оце ви в окруже-нії зостались? Вас же німці вб'ють. .
Засміявся Бородавка:
— Ти нам краще скажи, дівчино, чи в Омбишських лісах є партизани?
— Гомоніли люди, начебто є, а де саме — того не докажу.
У селі Печах жив до війни знайомий голова колгоспу. Капітан вирішив його зараз провідати. Вдома була тільки дівчина років чотирнадцяти.
— Де батько? — спитав він у неї.
— Не знаю. Кудись пішов ще звечора.
— Може, в сільраду?
— Там сьогодні збори. Прибув хтось з району переписувати худобу. Батько туди не підуть.
— Глянемо на представника районного? — спитав товаришів Гнат Лаврентійович, і ті погодились, розуміючи, чого він хоче. Віконниці в сільраді причинено, але крізь щілини видно добре тих, хто прийшов сюди. Тут зібралися всі покидьки, всі, хто ненавидів Радянську владу, хто був не раз при ній підсудним. Всі вони зараз слухали представника, який мав "особливі доручення" від пана бургомістра.
— Може, гранату кинемо? — спитав Гнат Лаврентійович. Та в цю хвилину хтось назвав його по імені.
Капітан подивився на невідомого.
— Я колись звертався до вас. Я комсомолець. Хіба ви мене не впізнали?
— А чому ж ти в селі сидиш, коли ти комсомолець? Чом не йдеш у партизани?
— Та ми ждемо наказу. У нас є і зброя, і бази в лісі, а наказу ще нема виступати. Я потім... Я все розкажу. Ви Баглая бачили, говорили з ним?
— Не бачив, а хотів би побачити.
— Я можу покликати його. Я знаю, де він. Наші хлопці збираються цього представника... Ви розумієте, щоб не в селі, бо німці тоді все село наше спалять, людей невинних переб'ють. А ми його десь за селом, у лісі підстережемо. Мене теж оце викликав Баглай, а я і не знаю, йти чи не йти.
— Іди та передай, щоб він не барився. Я його ждатиму там, де колись з ним зустрічались.
Баглай прибув не сам. Прийшло з ним кілька чоловік, розмістилися на лавах та стільцях. Оглянув їх капітан, запитав:
— Ну, розказуйте, що зараз робите в селі?
— Поки що нічого не робимо. Ждемо... Буде нам розпорядження. В колгоспі дещо є. Зброя є. Харчі заготовлено. Нас попередив секретар райкому Фсдорчук: "Живіть,— каже,— як звичайні громадяни, поки ми не скажемо вам". Ну, ми й живемо. Та важко нам, німці приїздять. Хліба дай, худобу дай, курей позабирали, свиней беруть. Накази вивішують.
— Саботувати треба німецькі накази. Ховати хліб, ховати добро, ховати худобу по ярах, по лісах, щоб не живилася нічим німецька наволоч.
Бородавка згодом довідався, що секретар райкому Федорчук живе в селі Воловицях, у голови колгоспу. Розшукали, зайшли на подвір'я, помітили жінку, що поралась біля хліва.
Гнат Лавреитійовпч запитав у неї:
— Федорчук є?
— Є,— промовила вона.
Капітан зайшов до хати. Федорчук сидів за столом.
— Впізнаєш мене? — спитав Гнат Лаврентійович, простягаючи йому руку.
— Впізнаю. Бородавка. Сідай!
— Що ви тут робите?
— Та ось прийшов до голови. А ти це куди йдеш?
— До Брянських лісів, збираюсь знову партизанити. Секретар сказав:
— Ми теж скоро виступимо. Ти ж, мабуть, знаєш, чимало нас, комуністів, лишилося в підпіллі. І секретарі райкомів партії, і голови райвиконкомів, і наш актив. Організовуємо народ, підіймаємо його на боротьбу з німцями. Є вже в нас підготовлені групи, є зброя, є бази. Хоч сьогодні можемо виступати. Але наказу ще нема... Ждемо. А ти, значить, до Брянських лісів?
— Там уже, напевне, діють партизани. Воюватиму.
— Ну що ж,— сказав секретар,— діло добре. То байдуже, де саме, аби німця бити. Я так думаю,— і, помовчавши, спитав: — Влаштувались уже на ночівлю?
— Розмістимось.
А то якось Бородавка з товаришами спинився в Каменській слободі.
Люди скаржаться:
— Є один лихий чоловік, видає наших активістів, а німці їх убивають. Може б, йому щось зробили?
Рішення було коротке й одностайне:
— Зрадника знищити, а хату його спалити!
Тут же, над Десною, зустріли жінку. Погомоніли трохи з нею, запросила до себе всіх відпочити. Це, як виявилось згодом, була дружина голови сільради Козлова. її чоловіка замучили німці.
— Уже холоди почалися,— жалілася вона,— а в мене дров ні поліна. Піду до колишнього голови колгоспу, прошу, плачу, а він мені у всьому відмовляє.
Гнат Лаврентійович вислухав сумну розповідь, тоді написав записку: "Задовольнити прохання дружини товариша Козлова, загиблого від рук німецьких окупантів. Привезти дрова" — і, підписавшись членом військового трибуналу, віддав цю записку жінці.
— Якщо відмовить — скажете нам. Дрова їй було привезено того ж дня.
— Ще я вас попрошу... Чоловік мій мав трудодні, а голова не хоче виплачувати. Може, йому ще напишете.
— Можна.
Привезли їй хліб, різних круп і олії. Повеселішала жінка.
— Ой, де ж це ви взялися? Та ви ж мене врятували, та ніколи ж я вас, рідненькі, не забуду.
Часу не гаяли. І ось, нарешті, добралися до зони заповітних Брянських лісів. По той бік Десни — Нововасилівка. Сіли в човен. Гнат Лаврентійович придивився до гребця, і той видався йому знайомим:
— Ви головою сільради робили? Ви мене знаєте?
— Наче десь бачив, а от де саме — не пригадаю.
— У тисяча дев'ятсот тридцять дев'ятому році я працював Грем'ячці.
— То це ви будете суддя Бородавка?
Голова сільради розповів, що в цих місцях уже діють партизани, що налічується їх до ста чоловіка. Командував ними секретар райкому партії Ханович, але цими днями він загинув у бою. Лишився тільки комісар Клименко — колишній голова райвиконкому.
Переправились через Десну, пішли чагарниками, коли почули легенький свист.
— Хто це? — спитали в перевізника.
— Та це наші збираються сьогодні. Лоза висока, то вони посвистом знаки подають один одному.
Переночували в Нововасилівці, а вранці рушили в глибину Брянських лісів.
У селі Порубі Гната Лаврентійовича зустрів військовий чоловік і почав розпитувати: "Хто такі, куди йдете?" Це був
Захар Антонович Богатир з своїм товаришем Іваном Федо-ровим.
Поговорили, порозумілись і вже далі вирушили разом.
Біля села Чухраїв треба було переправитись через річку Не-русу. Вже перший льодок покрив її поверхню. І коли йшли по ньому, він тріщав і місцями ламався. Та всі перебралися на той бік. Спинились на узліссі і тут помітили групу озброєних людей.