Тоді словацькі солдати взяли того німця за ноги й виволокли за двері. По східцях тільки голова німецька тарабанилась...
На другий день німці забили дошками двері, а ввечері прийшли сюди словаки й відбили ті дошки, почали грати собі, танцювать, коли глядь у вікно...
"Шваби, шваби йдуть!" — так вони німців прозивають. Припинили грати. Німці зайшли, а словаки поодверталися від них і співають своїх пісень.
Німці постояли, постояли та й вийшли.
У Єльчицях, чула я, литовці пішли по молоко на маслозавод, а їм дали перегону.
"За кого я воюю? — кричить один литовець.— За Гітлера? Та хай він пропаде пропадом!" З досади вилив той перегон у пилюку і відро побив. Його товариші стримують: "Тебе ж розстріляють... Що ти робиш?"
"Все одно,— каже,— з голоду здихать!"
Та і в деяких німців немає віри в перемогу. Прибувають сюди часом літні люди. Вже кульгає, а його послали на Східний фронт. Є серед них солдати, що по чотири роки воюють, то ці кажуть: "Німець знайшов собі тут, у Росії, смерть! Росії ніколи не перемогти!"
ТОВАРИШ ДЕМ'ЯН
У багаття вже більше не підкладали дров, і жарини все більше вкривалися сизуватим попелом. Навколо нас, мов у казці, стояв старий ліс. Ані пташиного співу в ньому, ані шелесту вітряного. Тільки невідомо звідки взявся кажан і, спритно петляючи між стовбурами дерев, пронісся над багаттям раз і вдруге, потім шугонув уверх, і більше ми його не бачили.
Нашу увагу привернув до себе Сидір Артемович Ковпак. Він розповідав про зустріч і спільно проведені дні з товаришем Дем'яном:
— Було це на одному аеродромі. Розпалили партизани багаття, ждуть, ждуть, коли ось гуде літак. "Чи на посадку, чи на викидку?" Приземлився-таки. Командир і його хлопці підбігають до літака, а звідти по них як чесонуть з кулемета...— І Ковпак, затягнувшись димом від цигарки, продовжував: — Обережність ніколи не шкодить. Тому я завів у себе такий порядок. Коли льотчик посадив уже "Дуглас", він мусить підрулювати його аж до лісу, тоді вже хай розвантажують і маскують гіллям на днювання. А днювати-таки доводиться, бо ніч коротка, на Велику землю він все одно не встигне повернутись.
Одного разу одержав з Москви радіограму: "Приймайте відповідальний вантаж". Думаю: що б це значило? Адже мені надсилають зброю, боєприпаси, радистів. Кожного разу зазначають: "Приймайте два літаки", а тут: "Приймайте відповідальний вантаж". Має бути аж шість літаків одразу. Вирішив я сам поїхати на аеродром. Було це віючі проти 20 квітня цього ж таки сорок третього року. Приїжджаю. Вогні вже горять. Біля вогнів мої хлопці-партизапн. Я вибрав собі таке місце, що всіх мені видно, а мене ніхто не бачить. Жду. Вже дванадцята година. Вже початок першої. Чую: гуде. Бійці розходяться, бо невідомо, наш чи німецький. Що, як посадить кілька бомб просто на вогні? Ждемо. Наближається. По гудінню вгадуємо: наш летить. Уже крила видно. Уже сигнали подає. Ну, тут йому відразу ракету — показують напрям посадки.
Я стою собі осторонь. Приземлився "дуглас" поблизу багаття. Бачу, виходять з нього люди, озброєні автоматами. "Що за чорт,— думаю собі,— хто б це міг бути?"
Біля мене кілька хлопців, а серед них Политуха — розбитний такий, бідовий. Я йому кажу:
"Ану, Политухо, довідайся".
Помчав він до літака і біжить одразу назад.
"Хто прибув?" — питаюся в нього.
"Товариш Дем'ян".
Я собі думаю: "Що за Дем'ян? Наче знайомих таких у мене немає". Допитуюсь: "А чи не помітив,— кажу,— Политухо, коли звертаються до нього — називають по імені чи на прізвище?"
"Дем'яном кличуть. Товаришу Дем'ян та товаришу Дем'ян. Може, ще раз перевірити?"
"Ні,— кажу,— не треба. Сам дізнаюсь".
Підійшов я до літака з тіньового боку, питаюся в льотчика: "Кого привіз?"
"Секретаря ЦК КП(б)У". "А як же його прізвище?" "Коротченко".
Тоді вже я збагнув. Та це ж Дем'ян Сергійович. А тут уже, чую, гукають мене: "Де Ковпак? До товариша Дем'яна його просять. Розшукайте Ковпака". А я вже тут. Підходжу. Хоч я до війни і не був знайомий з товаришем Коротченком особисто, але бачив його, чув голос і по голосу зараз упізнав. Знайомимось.
Впізнав я тут і Кузнецова — другого секретаря ЦК комсомолу України. Ми з ним у Москві зустрічались, коли нас, командирів, приймали у Кремлі. Прилетіли з Дем'яном Сергійовичем Чепурний, Сеген, Федоров, Миронов, радистка Маруся
Москаленко, а з Штабу партизанського руху — Мартинов та ще кілька товаришів.
Поїхали ми до села Аревичіз. Там тоді містився наш штаб, а загони стояли між Прип'яттю і Дніпром.
Болота. Низини. Прозвали ми це місце Мокрим Кутом. Ще до нас німці обрали собі цю ділянку для оборонних робіт. З Хой-ників почали були вже підвозити будівельні матеріали, але ми прийшли сюди і це діло накрили. Нічого не давали тут їм робити.
Про все ми поінформували товариша Дем'яна. Він нам радить: "Треба поширити район дій, ще сміливіше нападати, використовувати всі засоби, всю хитрість, аби ще дужче бити ворога, створювати для нього нестерпні умови".
Ну, ми створювали... За планом їх били. І таки добре били.
Товариш Дем'ян ознайомився з обстановкою, з людьми, прочитав для наших партизанів дуже цікаву доповідь про міжнародне становище і успіхи Червоної Армії. Він же зручав нашим бійцям і командирам ордени та медалі. А вже й свято наближається — Перше травня. Дем'ян Сергійович мене питає: "Музиканти у вас є?"
"Не тільки,— кажу,— музиканти, а є в загоні добрі читці, навіть циркові акробати є — москвичі".
І ми відсвяткували той день на славу. Пісні співали та й по чарці випили. Все так добре обійшлося, наче ми не в тилу ворожому, а десь на Великій землі. І ось через кілька днів я одержую відомості: з Мозиря надійшла ворожа флотилія, стягаються сили з усіх тутешніх гарнізонів, щоб затиснути нас у Мокрому Куті, відрізати нам всі шляхи виходу. Дем'ян Сергійович мене питає: "Які сили в противника?"
Я йому кажу: "Сили немалі: противник має до шести дивізій піхоти та два танкові полки. Вступати в бій з ними невигідно — явно переважаючі сили".
"Що гадаєте робити?"
"Спочатку будемо їх дурити, щоб вирватись з оточення, а потім,— кажу,— будемо бити".
Розклали ми карту, радимось. Я запропонував такий план. З Мокрого Кута прорватися до залізниці Гомель — Калинкови-чі, а тоді обхідним шляхом вийти на Житомирщину. Мене підтримав комісар Семен Васильович Руднєв.