Дем'ян Сергійович спитав: "А що, коли не пощастить прорватися через залізницю?"
"Тоді,— кажу,— відтягнемо всі наші сили в глибину Мокрого Кута і будемо шукати десь переправу через Прип'ять".
А форсувати таку річку, як Прип'ять,— діло нелегке. Повідь. Вода висока, бистра. Але що робитимеш, коли іншого виходу нема? А тут кожен день дорогий. І з того боку насідають, і з цього насідають, і там обходять. Я з комісаром підписую наказ. Загони вирушають до залізниці Гомель — Калинковичі. Та нім-
ці, мабуть, передбачили цей маневр, бо тільки наблизився наш передовий загін до насипу, як звідти відкрили шалений вогонь. Довелось приймати бій. Я викликав тоді до себе Петра Верши-гору * і кажу йому: "Бери на себе команду. Проривайся".
А німці вже обстрілюють не тільки передовий загін, а й наш обоз. Тут Дем'ян Сергійович мало пс загинув. Він отак собі стоїть та стежить за боєм, а перед ним — конячина. І ось пі з сього ні з того вона починає горбитись, горбитись і раптом падає. Виявляється, вдарила куля та вдарила так, що, коли б не цей кінь, то міг бути поранений або забитий паш товариш Дем'ян.
Ворожу оборону все-таки не пощастило нам прорвати, і ми тоді вирішили відійти в глибину Мокрого Кута, щоб уже звідти пробиватися до Прип'яті. Хліба не вистачало. Солі не було. Люди буквально надали з ніг, а німці кидали все нові й нові сили, міцніше стискували кільце. Загроза повного оточення наростала з кожним днем.
Вночі проти 18 травня я залишаю комісарові Руднєву та начальникові штабу Базимі частину загонів, щоб вони стримували противника, а сам з другою частиною іду до Прип'яті наводити переправу. І тут виявляю: у селі В'яжицях стоїть ворожий батальйон, а в селі Дропниках — аж два батальйони. Ясна річ, треба скувати ці сили противника. Я посилаю туди свої кращі роти з першого стрілкового батальйону Путивльського загону і кажу їм: "Дивіться ж, хлопці, добре оборону держіть, щоб ми могли навести переправу".
Цих вирядив, а з тими, що зосталися, почали рубати ліс, лаштувати плоти. У селі Кожушках хтось з партизанів натрапив на заготовлені шпали — забрали їх. Навіть пресованого сіна звідкись натягали — все йшло в діло. А воно ж ще де-не-де сніг лежав. Вода холодна, бистра, а хлопці по пояс у тій воді стоять та в'яжуть плоти. Ми тут раніше потопили німецьку флотилію, так що якорі з тих кораблів нам дуже пригодилися. Якби не ті якорі, то чим його і вдержати — отакий міст. Скажена ж течія!
0 другій годині ночі ми мусили цю роботу закінчити. Ну, не вправились. А о четвертій ранку прибули сюди Коротченко і Руднєв. Нам іще метрів з п'ятдесят не вистачало мосту. Це ж треба дерево заготовити, принести, зв'язати кілька плотів, потім приточити їх, закріпити. А тут німці насідають. Уже п'ять атак їхніх відбито, знищено одинадцять бронемашин, перебито до тисячі солдатів та офіцерів, а вони все лізуть... Ну, як сарана! Не можна було гаяти ані хвилини...
* Генерал-майор, Герой Радянського Союзу. 571
1 ви думаєте, Дем'ян Сергійович не працював на переправі? І колоди на собі носив, і організовував людей, допомагав навіть плоти в'язати. Партизани у воді стоять, і він теж біля них. Усі ми тоді просто з ніг падали. Люди недоїдали, недосипали. А все-таки переправу навели. Настав світанок. Почав здійматися вітер. Мабуть, балів на дев'ять, не менше. Отака хвиля ходить. Як глянеш на річку — тільки піняві гребені біліють. Переправа вигинається, як гармонь, корчить її всю. А вітер не вщухає, а дме ще дужче.
Вже можна було б переправлятися, коли чуємо: гуде. Над лісом з'явився "фоке-вульф". Чортяка його принесла! Це ж виявить, прилетять бомбардувальники,— буде біда. На наше щастя, пролетів він стороною, не помітив переправи. Виїхала на міст перша підвода. Правда, кладь на ній добра — боєприпаси. Бачимо, колеса у воді! Отакий-то був міст. Я тоді кажу:
"Ану, хлопці, розвантажуйте вози, переносьте на собі ящики з патронами".
Закипіла робота. Уже на цьому боці лишилась тільки артилерія. Стали її переправляти — міст потопає. Що робить? Довелось намощувати іще один настил, повипрягали коней, а тоді вже на руках поперекочували гармати.
А міст аж ходором ходить. Он який вітер. Хвиля висока. Як ударить, як вдарить — тільки бризки летять. Всі мокрі, всі зморені. Дем'ян Сергійович теж втомився, але виду не подає. Скрізь його бачиш. Допомагав він тут нам добряче.
Людям треба було дати перепочити. Та тільки прилягли вони— зчинилася стрілянина. Один з моїх загонів ув'язався в бій. Довелось підіймати хлопців і з ходу кидати їх у бій. Розбили ворога, захопили в них 45-міліметрову гармату, сім кулеметів, п'ятдесят тисяч патронів, чотириста комплектів обмундирування.
Поховали забитих у цім бою партизанів і проти ночі вирушили на Житомирщину.
Поки ми переправлялись через Прип'ять, кавалерійський загін Олександра Ленкіна * стримував німців. А коли Ленкіну стало сутужно, він схитрував. Були в нього кулемети, автомати, були ракетниці. Що ж він робить? Порозсилав людей, а ті пускають ракети і тут, і там, і там. Німці подумали, що їх стримують великі партизанські заслони, спинились. А Ленкіну того тільки й треба. Він швидким маневром відступив до Прип'яті, галопом промчали кавалеристи через переправу і знищили її за собою. Догнали нас, коли ми вже пішли на Житомирщину. Ніч тоді, пам'ятаю, видалась темна. Дощ. По дорозі баюри. Люди йдуть, наче п'яні, бо не так дошкуляв голод, як сон.
* Герой Радянського Союзу. 572
Тільки на світанку прибули ми в зону Мухоїдівських лісів і тут уже зустрілися з білоруськими партизанами. Вирішили стати на привал. Білоруси як брати зустріли нас, наварили нам картоплі. Знайшовся у них хліб і сіль, та їсти не хотілось. Люди так виснажились у боях та на переправі, що про їжу навіть не думали. Поспати б їм, і вони спали.
Ми вирішили з Дем'яном Сергійовичем та Руднєвим оглянути бійців. Ну, просто мертве царство. Той примостився на возі, той — під возом, інший на поваленому дереві, а ще один біля пенька, а той розлігся на землі. Як сів перепочити, так ото там і заснув.
Вже на другий день пішли ми далі і прибули в район, де вже діяв з своїм з'єднанням Сабуров.