Згодом сюди прилетів начальник Штабу українського партизанського руху генерал-лейтенант Строкам.
І ось тут Дем'ян Сергійович скликав параду командирів і комісарів з'єднань та загонів. На цій нараді були: Олексій Федоров, його комісар Дружипіп, Сабуров, Маликов, Бегма, Кизя, ще один Федоров — Іван Пилипович, Мельник, Таратута, Шитов, Буров, Іванов, я з Руднєвим та інші. Одним словом, зібралося людей багато. Дем'ян Сергійович відкрив нараду. Почали виступати командири, комісари. Розповідали, хто як бив німців, які успіхи є і які були невдачі.
Дем'ян Сергійович спочатку розпитував, як налагоджено партійну роботу, як живуть партизани, скільки вони одержують продуктів та де беруть їх, як одягнені, яка дисципліна,— всім цікавився. Вислухав усіх, а тоді виступив сам. Він говорив про силу Червоної Армії, про радянський тил, про Урал, де кується зброя. Він же повідомив тоді нас, що незабаром передбачається наступ німців в районі Курсько-Орловської дуги.
"Чи можемо ми,— казав Дем'ян Сергійович,— зараз діяти так і в таких масштабах, як досі? Звичайно, ні. Адже відомо, що німці будуть посилати підкріплення залізницями і використовуватимуть для цієї мети шосейні шляхи. Значить, партизанам треба, як ніколи, розгорнути свою підривну діяльність. Висаджувати в повітря мости, пускати під укіс ешелони, знищувати склади з пальним, громити гарнізони, перешкоджати німцям виганяти в неволю наших людей, ховати худобу, особливо коней, бо на визволеній землі треба буде орати поля, а орати не буде чим, якщо не зберегти тяглової сили. В своїй діяльності не обмежуватись лісовими районами, слід проникати в наші степи, щоб ворог і там відчув силу і міць партизанських ударів. Ворог перед нами ще сильний, його розвідка працює. Очевидно, в нього є відомості: в отаких і таких лісових масивах скупчені партизанські з'єднання. Німці, напевне, надішлють сюди каральні полки, а то й дивізії. То що ж — ми будемо чекати їхньої появи? Ні, я гадаю: наші славні командири з'єднань і загонів, наші хоробрі партизани зуміють проникнути в найглибші тили ворога першими, щоб там завдати ряд нищівних ударів. Час не жде. Кожний день дорогий. Правда, для глибоких рейдів потрібна серйозна підготовка, потрібна додаткова зброя, боєприпаси, обмундирування. В.се це дасть партизанам наш уряд, наша більшовицька партія, наш героїчний радянський народ".
Саме тут народжувались плани наших майбутніх рейдів. Дем'ян Сергійович особисто, разом з командирами, розробляв маршрут для кожного з'єднання чи загону.
Ще зброї нам підкинуть трохи, толу та одежі, і ми будемо вирушати у похід.
Ковпак замовк. Ніхто не питав у нього, куди підуть хоробрі ковпаківці, хоч добре знали всі, що на їхню долю випаде складне і почесне завдання.
Ще жеврів у багатті вогонь. Яскравіше світили зорі, відбиваючись у тихій Уборті, і здавалось, то не вода текла в берегах, а розстелив хтось темний оксамит, прикрасивши його зірчастими діамантами, і мерехтять вони, і грають переливами, вражають око своєю незрівнянною красою.
— Що ж, хлопці, мабуть, пора спати,— сказав Сидір Арте-мович, закурив цигарку, припаливши її від жарини, і пішов до свого куреня.
Хтось з партизанів сказав:
— Він такий... Хвилюється перед боєм завжди, а коли бій розпочався, може лягти в свою бричку і, здається, дрімає. А насправді все бачить, за всім стежить.
— Як було на Прип'яті? — висловлює свої враження ад'ютант генерала Строкача.— Стояло ж так питання: або швидко збудувати переправу і перейти на той бік, або партизанів затиснуть у Мокрому Куті, і хто знає, що потім трапиться. Дуже напружена обстановка, а дід Ковпак теж задумав подрімати... А тоді приходить до річки.
"О! — каже.— Я так і знав, що переправа буде. От щоб я пропав, мої хлопці ніколи не підведуть".
Правда, і він їм завдячує... Колись з Москви надіслали нашим радисткам гостинці. Ковпак ті гостинці розподілив по-своєму.
"Нехай,— каже,— мають подарунки в першу чергу ті, хто добре воює".
— А ви помітили сьогодні,— озивається ще один боєць,— скільки тютюну він всипав у закрутку? Я вже його за цей час так вивчив... Коли отакенну цигарку смалить,— значить, готуймося, хлопці, до рейду.
І вже пізніше ми дізнались, що Сидір Артемович Ковпак справді вирушив на Карпати, а Олексій Федоров — в район Ковельських залізниць. Сабуров поки що лишався на Житомирщині. Інші з'єднання і загони, згідно виробленого маршруту, йшли у Вінницьку, Кам'янець-Подільську, Київську, Ровеиську й інші області, щоб там своїми діями завдати рішучих ударів по комунікаціях і живій силі противника, поширити партизанський рух, підняти народні маси на боротьбу з ворогом.
Саме у з'єднанні генерал-майора Сабурова мл й зустрілися з Дем'яном Сергійовичем. Його курінь і віз, на якому він ночував, стояли на горбку. Від сосон і старих беріз падала на них тінь.
Часто в лісі на глухій дорозі можна було побачити вершників. Це Коротченко разом із Строкачем, провідниками та охоронцями їхали в якийсь загін, щоб ознайомитися там з бойовими ділами, з особистим складом бійців і командирів, допомогти в роботі, вручити кращим воїнам урядові нагороди. Карий кінь, на якому їздив Дем'яи Сергійович, хоч на вигляд і непоказний, але бистрий, витривалий. Л сам секретар ЦК КП(б)У був добрим кавалеристом.
— Воїн! Наче зроду па копі їздив,— говорили про нього партизани.
— А воїн! Він і в першу германську війну з німцями воював, і в громадянську партизанив. Сам з селян. Змалечку, мабуть, справу з кіньми мав, то й їздить на них добре.
— Простий, доступний такий. Ходили ми в розвідку і завернули якось до куренів. Діти голі. Струпами їх обкидала хвороба — страшно дивитися. Жінки худі, старики немічні. Потерпають дуже. Зійшлися селяни з усіх куренів, стоять гуртом великим, а в тому гурті Коротченко. Бесідує з ними, розказує про Червону Армію, про Радянський Союз. Один дід, сивий такий, запитав: "А скажіть, товаришу, де тепер уряд проживає? Ми, коли ще в селі були, то німці все галасували: "Нема уряду, вилетів до Америки". Дуже сумували з того люди".
"Брехали вам, діду, німці. Уряд у Москві". Ще тісніше оточили люди секретаря, слухають, допитуються та радіють.