Господар вирячив від здивування очі, поставив своє блюдечко, хотів щось сказати на своє виправдання, та Емма Львівна, вставши з-за столу, пішла з хати, а слідом за нею вийшла розгублена й зніяковіла Ганна.
— Еммо Львівно, що ви робите? Накликаєте на себе біду.
— Не могла я... Не могла стриматись... Він таке говорив...— її душили сльози, образливі, гіркі, болючі. Куди йти? В кого шукати притулку?
Повертатися па стару квартиру не можна, бо господарі дозволили тільки переднювати, а на ніч вона мусить підшукати собі якусь іншу хату.
Де ж та хата? Хто пустить її до себе?
— Зайдімо,— сказала Ганна,— тут живе добра жінка з дочкою. Може, дозволять переспати ніч. Тільки за одне проситиму вас: мовчіть, що ви єврейка. Бережіть себе. Є всякі люди.
Не одну ніч, а кілька днів прожила в цій хатині Емма Львівна. Почався перепис населення.
— Ой дочко, що мені робити? — звернулася хазяйка до Ем-ми Львівпи.— І тебе жалко, і свою Марусю жалко. Мене вб'ють — дарма, смерті я не боюсь, а за що ж їй, такій молодій, гинути? А німці так і попереджують: у кого в хаті знайдуть стороннього, того розстріляють на місці. Пропадемо всі. Нікого не помилують.
Емма Львівна заридала. Не хотіла вона, щоб якесь лихо впало на цю сім'ю, де Маруся була для неї мов сестра, а стара селянка зворушила її за ці дні своєю добротою, материнським ставленням і ніжністю.
Зараз, дивлячись на Емму Львівну, вона плакала теж, втішала її.
Емма Львівна тієї ж ночі пішла до своїх колег-лікарів, сказала їм:
— Пробиратимусь до лінії фронту. Не можу більше так жити.
Федоров відрадив:
— Не дійдете, уб'ють вас дорогою, якщо не німці, то поліцаї... Краще переходьте до психіатричної лікарні. Це на околиці міста. Німці там бувають рідко, якось перебудете. Я вам в цьому допоможу, бо й сам збираюся там жити.
Випав сніг. Починалася зима. Емма Львівна нікуди з лікарні не виходила, а коли часом навідувались сюди німці — ховалася.
Одного дня Олександра Миколайовича викликав до себе комендант і запропонував йому звільнити приміщення лікарні, бо там, як він попередив, має бути в'язниця.
— А хворих куди я подіну?
Комендант примружив очі і, посміхаючись, сказав:
— Ві врач. Ві знайт, как нада делал капут.
Це була жахлива пропозиція. Краще самому собі заподіяти смерть, аніж здійснити страхітливий злочин. Комендант наполягав. Він іще раз викликав до себе хірурга:
— Ві нє слюшал нємецькі власть. Я приказывайт вам делал пустой комната.
Олександр Миколайович, чекаючи репресій, не ночував уже в лікарні, а переховувався на приватних квартирах, не пориваючи зв'язку з пораненими. Життя для нього та Емми Львівни ставало нестерпним. Що принесе з собою завтрашній день?
ПОРЯТУНОК НАДІЙШОВ
Коли надворі розгуляється така заметіль, що світу білого не видно, Льонька Дуркєв стає неспокійним. Не сидиться йому тоді в землянці. Хтось дверима рипне, а він так і прикипить до них очима.
— Ждеш? — питають у нього друзі, і, не криючись, юнак відповідає:
— Жду.
Розвідниця Віра Крисіна найчастіше приходить до партизанів саме в таку негоду. Не побачить її лихе око поліцая чи німця, а свіжі сліди одразу замітає вітер.
Та сьогодні чомусь Віри нема. Уже кілька разів Льонька виходив із землянки, вдивляючись в білу хуртовину, сподіваючись побачити в ній знайому постать, але даремно.
Та ось викликав його до себе Сабуров. Там же був і комісар Богатир.
— Льонько,— звернувся до нього Богатир,— є одна справа, яку треба розвідати сьогодні. Ми радились з командиром і вирішили доручити це діло тобі. Ти знаєш у Трубчсвську директора маслозаводу Литвинова?
— Це зять бургомістра.
— Так. Треба обов'язково з ним зв'язатися, встановити точно день виступу. План такий. Сорок поліцаїв мають перебити своє начальство і при повному озброєнні перейти на бік партизанів разом з Литвиновим. Спитай, може, потрібна буде допомога.
— Є також відомості,— сказав Сабуров,— що частина командирів і бійців, які лікуються в госпіталі, теж хочуть перейти до нас. Зв'язатися треба з хірургом Федоровим. Попереджаю, будь обережним, бо в Трубчевську стоїть гарнізон німців. Можна провалити справу.
— Не вперше мені в розвідку ходити.
— Це особлива розвідка, тому ми доручаємо її тобі.
— Єсть! — козирнув безстрашний воїн, і по його очах було помітно, що він дуже вдоволений цим завданням.
— Здається, там у тебе є друзі? — спитав, наче між іншим, комісар. Він добре знав про його взаємини з Вірою.
— Якщо потрібна буде допомога, звернися до наших комсомолок Віри і Валі, вони розвідниці добрі, стануть тобі у пригоді.
Льонька Дурнєв почервонів:
— Я й сам... упораюсь. Можна йти?
— Іди. Хай щастить тобі.
Льонька Дурнєв вирушив з табору. Він перейшов на правий берег заметеної снігом Десни, де розташувалося місто, і почав пробиратися глухими вуличками до знайомого будинку. Незабаром він уже стояв перед її 'дверима.
"Є чи нема?" Дуже хотілося, щоб саме зараз була вона вдома. "Може, занедужала і через це не прийшла сьогодні до загону?"
Постукав, напружено вслухаючись, але в кімнаті було тихо. І ця тиша холодом війнула на серце. "Нема... невже нема?"
Постукав ще раз, дужче. В ту ж хвилину почулись знайомі кроки.
— Хто тут?
— Я,— відповів Льонька.
Вона впізнала його одразу, відчинила двері.
— Драстуй,— привітався автоматник, зазираючи їй в обличчя
— Сама?
— Сама.
— А батько?
— Ще не приходив з роботи. Як став конюхом у поліції, то іноді й дома не ночує.
— І не здогадується, що ти партизанська розвідниця?
— Хіба ж я про це йому скажу?
В кімнаті затишно й тепло. Віра у простенькому платті сіла проти Льоньки. Як він скучив за нею! Як поспішав сюди, щоб глянути в очі любій, почути голос найріднішої у світі, побути з нею наодинці...
Віра почастувала його чаєм і, дивлячись Льоньці в обличчя, спитала:
— Якесь завдання маєш?
— Маю.— І все їй розповів.
— Самому тобі буде важко,— сказала дівчина.— Ми з Валею допоможемо. Ти ж знаєш, що бургомістр Павлов поки що Литвинова не чіпає. Як-не-як — зять, своя людина. А Литвинов готує збройний виступ. Я вже Сабурову про це доповідала.
— Мені треба побачитись...
— Це небезпечно зараз, бо за ним пильно стежить приймачка бургомістра. Про день виступу дізнаюся і тоді повідомлю.