Надійшли відомості, що з боку Севська з'явилася ворожа колона. Сабуров подає сигнал відходу. На санях також везуть труп Василя Буровихіна, прикритий рядниною...
У цьому бою було знищено 87 офіцерів, забито пройдисвіта Ворону, а сам "керівник всея Росії", інженер Земля, він же Воскобойников, помер того ж дня в лікарні па операційному столі.
Вороги не тільки знищили Василя Буровихіна. Вони покінчили й з розвідницею Мусею Гутаровою. Ось що розповів про це командир Сабуров:
— ...Вона витримала страпліі катування. В камеру до неї помістили матір поліцая з надією вивідати партизанські таємниці. Але Муся трималася героїчно. З допитів її приносили майже мертву, але коли до неї поверталася свідомість, вона сміялась над безпорадністю гестапівців і казала старій, не знаючи, що то шпигунка: "Бабусю, я їх там лаяла і в обличчя плювала, а вони все чекають, що Муся розповість їм про партизанів. Те, що в мене в голові і в серці, вороги і розпеченим залізом не вирвуть..."
І Муся дотримала свого слова, залишившись до кінця вірною партизанській клятві. А стара, дивлячись на ці нелюдські знущання, збожеволіла.
...На страту Мусю везли в кузові машини. Фашисти хотіли її повісити прилюдно на майдані в Трубчевську і для цього зігнали жителів з навколишніх сіл і міста. Коли машина наблизилась до майдану, з вуст змученої дівчини пролунали слова: "Комсомол не перевішаєте. Ми переможемо фашистських гадів!"
І тоді фашисти, що везли її на страту, розстріляли дівчину просто в машині. Гестапівські кати побоялися навіть закопати її, а вночі кинули під лід Десни.
Так героїчно загинула наша партизанка-розвідниця, комсомолка Муся Гутарова.
РУКИ, ЩО ПОВЕРТАЮТЬ ЖИТТЯ
На передовій відбуваються жорстокі криваві бої. Щодня до пересувного польового госпіталю привозять бійців і командирів. Вже кілька ночей підряд хірург Олександр Миколайович Фе-доров стоїть за операційним столом. Хочеться спати, дуже хочеться спати, але не можна, бо на його допомогу чекають тяжко поранені воїни.
І ось несподівано хурчить, а потім вибухає поблизу снаряд. Сиплються з вікон скалки. До операційної вбігає перелякана санітарка:
499 17*
— Ховаймося! Німці з панцерників б'ють по нашому госпіталю.
Та як може ховатися хірург, коли на столі в нього лежить під наркозом боєць? Операція,— незважаючи па обстріл, продовжується. І тільки тоді, коли все було зроблено, хірург наказав санітарам:
— Обережно несіть його до палати.
Всі шляхи для евакуації госпіталю відрізано. Поранених довелося розміщувати по хатах, залишаючи перев'язочні матеріали, медикаменти, білизну.
В одній хаті до Олександра Миколайовича звернувся боєць.
— Товаришу лікар,— сказав він,— все одно нам, пораненим, не жити. Прийдуть німці, доб'ють... Дайте мені якоїсь отрути, щоб сам... щоб не від німецької руки. В мене зброї нема, то хай буде отрута.
На хутір Мамаївку, де заночували п'ять лікарів, шофер і санітар, увірвалися німці:
— Рус, здавайся!
Серед лікарів — терапевт Емма Хотіиа, єврейка. Саме до неї підійшов німець і, підозріло розглядаючи її, спитав:
— Юде?
Емма Львівна стояла бліда.
— Ні, вона росіянка,— відповіли за неї товариші.
У лікаря Зенкевича німець помітив на руці годинник і забрав його собі. А в лікаря Ейдліна взяв хлібину і тут же на подвір'ї підгодовував нею свого коня.
Всіх лікарів під конвоєм одвели до села Кокарівки, де було зібрано поранених бійців і командирів.
— Поки що доглядайте їх,— наказав німецький комендант. Лікарі взялися до роботи.
Продуктів не було. Хтось довідався, що німці, готуючи собі обід, викидають кістки. Все це старанно збиралося, і з тих кісток варився для поранених і медперсоналу бульйон. Найдужче ж бідувала Емма Львівна. Лікарі з своїх мізерних порцій хліба, які вони одержували, виділяли потрошку й для неї. Мов тінь, Емма Львівна блукала, ховаючись по хатах невеличкого села. Там переднює, а там заночує. І кожний день тривожний, і кожна ніч неспокійна.
Здається, ось зараз відчиняться двері сільської хатини, зайде якийсь зрадник з німцями і скаже: "Беріть її. Вона юде..."
— Я не боюся смерті, Олександре Миколайовичу,— говорила Емма Львівна Федорову,— я на війні. Але страшно навіть думати, що мушу згинути тільки тому, що я єврейка.
— Я чув... десь тут діють партизани. Коли б зв'язатися з ними, то був би для нас усіх порятунок. Хіба є якась певність, що німці не розстріляють наших поранених, а заодно з ними і нас, лікарів?
Помовчали. Тоді Емма Львівна сказала:
— Не хочеться вмирати. Хочеться метатись! Несподівано надійшов наказ: всіх поранених відправити до
міста Трубчевська. Якась селянка дала Еммі Львівні благеньку одежину. Вирушили в путь. На дорозі довга валка підвід, а на кожній з них лежать тільки тяжко поранені бійці й командири. Легкопоранені йдуть пішки, йдуть, не знаючи, що чекає на них завтра. Для всіх ясно: добра від німців не ждати, треба ждати таборів з колючим дротом, рабства, смерті. На околиці міста Емму Львівну спинила саидружппииця Ганна.
—* Ви? — скрикнула дівчина, зрадівши.— Драстуйте! Та вас і впізнати важко в цім одягу. Де тут буде ваша хата? Не знаєте? То я вас заберу до себе. У мене є знайомі. Ходімо зі мною.
Увечері Ганна спитала Емму Львівну:
— Ви хочете чаю? Справжнього чаю з цукром? Я вже домовилась з хазяйкою. Нас ждатимуть. Тут зовсім близенько.
Прийшли до якихось людей. Вдома хазяїн і хазяйка. Хазяїн, мабуть, дезертирував з Червоної Армії, був невдоволений, сердитий, почав лаяти євреїв, називаючи їх негарними словами. А хазяйка — привітна. Вона гостинно налила чаю, стала припрошувати Емму Львівну, але та навіть не доторкнулася до чашки. Так і сиділа за столом, бліда, ледве стримуючи своє обурення проти вихЕаток хазяїна.
— Скажіть,— помітивши її схвильованість, спитала хазяйка,— ви, може, єврейка?
Сандружинииця метнула очима в бік Емми Львівни: мовчіть, мовляв, не признавайтеся. Я вас виручу сама. І голосом, в якому відчувалося щире здивування, заперечила:
— Вона? Що ви? Українка. Справжня українка, як і я.
— Ні, неправда,— промовила, бліднучи, Емма Львівна.— Я не українка. Я єврейка. Мені боляче слухати таку брехню на мій народ.