— Будь ласка, вибачтеся за мене перед президентом. Якби хоч хтось попередив мене або запитав, чи готова я до такої зустрічі. Я... я зараз н-не в найкращому стані.
— Ми й самі мали здогадатися, — скорботно промовив лікар. — Зрештою, те, через що вам довелося пройти, виходить за рамки звичайного військового досвіду. Це ми повинні вибачитися перед вами за те, що піддали вас зайвому випробуванню.
— Ми думали, це стане приємним сюрпризом, — додала мати.
— Та вже так, це було сюрпризом. Залишається сподіватися, що мене не замкнуть в кімнаті з м'якими стінами. Останнім часом я терпіти не можу замкнені приміщення. — Від однієї тільки думки про це в неї стислося горло. Намагаючись заспокоїтися, вона старанно задихала.
Цікаво, думала вона, де зараз Форкосиган, що він робить? Ідея напитися до втрати чутливості з кожною хвилиною здавалася все привабливішою — їй хотілося опинитися поруч з ним і надертися разом. Вона помасажувала перенісся двома пальцями, щоб зняти напругу.
— Можна мені тепер поїхати додому?
— Юрба ще не розійшлася? — запитала мати.
— Боюся, що так і є. Ми спробуємо стримати їх.
Лікар йшов по один бік Корделії, мати — по інший, а сама вона всю дорогу до автомобіля матері перебувала в спогадах про поцілунок Форкосигана. Юрба все ще напирала, але якось притихла: співгромадяни дивилися на неї шанобливо і навіть трохи злякано — це різко контрастувало з їх початковим радісним настроєм. Корделія шкодувала, що зіпсувала їм свято.
Біля житлової шахти, де була квартира її матері, теж юрбилися люди. Вони стояли у фойє поруч з ліфтами і навіть біля самих дверей квартири. Корделія посміхалася їм і легенько махала рукою, але на всі питання лише хитала головою: вона була не впевнена, що зуміє відповісти ясно. Пробравшись крізь юрбу, вони нарешті закрили за собою двері.
— Уф-ф! Вони, напевно, з найкращими намірами, але... Господи, мені здавалося, вони хочуть з'їсти мене живцем!
— Всі так схвильовані цією війною, і Експедиційний корпус... всі, хто носить блакитну форму, стали справжніми знаменитостями. А потім повернулися військовополонені і твоя історія вийшла назовні... Добре ще, що на той час я вже знала, що ти в безпеці. Бідолашечка моя!
Корделія охоче дозволила знову вкласти себе в обійми.
— Ну, тоді зрозуміло, звідкіля вони взяли ці дурниці. Барраярці запустили цю безглузду чутку, а всі інші підхопили. Я будь-чого не могла поробити.
— Що вони з тобою зробили?
— Вони тягалися за мною по п'ятах, дошкуляли пропозиціями полікуватися — бо думали, що барраярці щось намудрували з моєю пам'яттю... Ой, я зрозуміла. Ти хотіла запитати, що зробили зі мною барраярці. Та нічого особливого. Ф-форрат'єр, може, й хотів, але не устиг взятися за справу, як з ним стався нещасний випадок. — Вона вирішила не тривожити матір подробицями. — Але все-таки дещо важливе трапилося. — Вона зам'ялася, а потім видала: — Я знову зустрілася з Ейрелом Форкосиганом.
— Цим жахливим чоловіком? А я, як почула його ім'я в новинах, все роздумувала, чи той це суб'єкт, який вбив твого лейтенанта Роузмонта торік.
— Ні. Так. Тобто це не він вбив Роузмонта, а один з його солдатів. Але це той самий.
— Не розумію, чого він тобі так до душі.
— Та вже хоч тепер ти повинна його оцінити правильно. Він врятував мені життя. Ховав мене у своїй каюті цілих два дні після того, як був вбитий Форрат'єр. Мене б стратили, якби спіймали до зміни командування.
Але мати здавалася скоріше стривоженою, ніж вдячною.
— Він... що-небудь зробив з тобою?
Це питання таїло в собі ненавмисну іронію. Корделія не зважилася розповісти матері про нестерпний вантаж таємниці, яку звалив на неї Форкосиган. Але її мати помилково витлумачила тінь, що пробігла обличчям Корделії.
— Ох, донечка моя! Мені так шкода.
— Хм? Так ні ж, чорт забери. Форкосиган не ґвалтівник. У нього пунктик щодо полонених. Навіть пальцем до них не доторкнеться. Він просив мене... — вона замовкла, дивлячись на добру, стривожену, люблячу стіну, в яку раптом перетворилось обличчя матері. — Ми багато розмовляли. Він пристойна людина.
— В нього не занадто добра репутація.
— Так, я чула дещо. Це все неправда.
— Та тоді... він не убивця?
— Ну... — Корделія спробувала підшукати найправдивішу відповідь. — Напевно, він вбив чимало народу. Він же ж солдат, розумієш? Це його робота. Він не винний, якщо іноді перебирає міру. Хоча мені відомі тільки три людини, яких він убив не з обов'язку служби.
— Тільки три? — слабко повторила її мати.
Зависла пауза.
— То виходить, він не... злочинець? Не збоченець?
— Звичайно, ні! Хоча, наскільки я розумію, в нього був дещо дивний період — після того, як його дружина покінчила з собою... Навряд чи він здогадується, наскільки багато мені відомо. Не те щоб я повірила всьому, що розповідав той маніяк Форрат'єр. Підозрюю, що частково то була правда, принаймні щодо їхніх відносин. Форрат'єр явно був просто схибнутий на ньому. А Ейрел відповідав надто вже ухильно, коли я запитала його про це.
Дивлячись в обличчя переляканої матері, Корделія пораділа, що завжди не хотіла стати адвокатом. "Всі мої підзахисні навічно залишилися б на примусовому лікуванні".
— Це стало б набагато зрозумілішим, якби ти познайомилася з ним, — додала з надією вона.
Мати невпевнено розсміялася:
— Схоже, він тебе аж зачарував. Але що ж ти в ньому знайшла? Цікаво говорить? Може гарний?
— Не знаю. Говорить він в основному про барраярську політику. Стверджує, що відчуває до неї відразу, хоча мені здається, що це скоріше одержимість. Він не може забути про неї навіть на п'ять хвилин. Немов вона в ньому самому.
— А що, це така цікава тема?
— Жахлива, — чесно відповіла Корделія. — Від його казок на ніч тиждень не заснеш.
— І вже ж напевно справа не в зовнішності, — зітхнула мати. — Я бачила його в новинах.
— Ой, ти їх записала? — відразу ж пожвавилася Корделія. — Де вони?
— Пригадую, я залишила дещо в файлах відео, — відповіла та, ошелешено вп'явшись на дочку. — Але справді ж бо, Корделія... твій Рег Роузмонт був разів в десять симпатичніший.
— Напевно, симпатичніший, — погодилася Корделія. — З об'єктивної точки зору.