"Наказуйте. А втім, я ніколи ще нікого не вбивала". — "Тож бо то, тож бо то, — залізом озвалось горло, — може не послухати рука, схвильовання тощо. Краще вже це ми зробимо. А я подзвоню ще вам, коли саме. Точно". Він ще занотував собі приблизний план занять Гельмута на сьогодні й на завтра. Рома подала хаотично й неправильно. "А цей панок, — холодно сказав наприкінці агроном, — вчора добру парню справив. Сто тридцять закладників, відразу, без на-думи. Багато жінок".
Рома згадала жінку з закритими очима під дощем брудно-золотого волосся. "Яка глупота, це був сон". Сніг падав клаптями. Дзвонили трамваї, ґринджоли. З відкритих дверей барів валила пара. Люди ішли пити горілку. Дівчинка продавала медівники, мегафон силкувався перекричати хугу. Трамваї відходили, мов смереки, обвішані шишками — натовпом. І Рома йшла крізь цю хугу й вітер, крізь темінь і млу, й клапті снігу били її по чолі, й їй забаглось — ремінісценція теплих, гомінких барів, — пляшок, що взялись інеєм, алько-голю, як вогню, щоб ним припекти, випалити якийсь веред.
Гельмут дивився, як хлопець з ресторану розставляв пляшки, стіл накритий був білою скатертю, велика лямпа горіла. Радіо принесло свінг1, і Гельмут навіть походжав у його такт. Він вийшов у коридор, дивився, як Рома скидає свої боти, й брязкотів у кишені дрібною монетою. Був як хлоп'я. "Я не чув, коли ви вийшли, я спав, МепБсЬепзкіпсІ2, як я сугубо спав. А вас не було цілий день?" Він обняв її, і вони так увійшли в кімнату, а він забув на мить, про що її питав. Хлопець накрив і зник, а Гельмут стояв і милувався грою хрусталю. "Сьогодні маленький фест* у нас, — засміявся, — буде Сепп, і Міллер, і Гільдегард, і ще дехто..." Рома гріла руки в зарукавку. "Може, гратимете?.." Радіо згасло. В ній було, мабуть, щось наполегливе, коли він згодився. А може, сам того хотів. Вона завважила, що його хлоп'яча веселість була сновидна, штучна. Рум'янці нездорово горіли на його землистих вилицях, очі дивились здалека, із темних проваллів. Був утомлений, надто утомлений. Вона знов придивлялась, як його профіль нахилився до скрипки ("Як там..."), і пальці застигли мертво, цупко, якби взяті морозом. Гриф нахилявся до неї, і цей яструб'ячий профіль і очі в ямках — ненатлі1. — Грав Равеля. "Ну й як?", — спитав він, скінчивши.
1 Свінг — танець.
2 друзяко (нім.). * Фест — свято.
"Das war einfach wundervoll"2, — відказала Рома. Він налив вина, але ще не віднімав скрипки. "Ви страшний народ — німці", — тихо озвалась Рома. Його рум'янці спалахнули шарлатом. Він дивився, як і колись, на вино через чарку. "Комплімент?" — "Ні, просто так, заввага". Він взяв декілька позицій. "Ба, ми хочемо бути страшні, але ми не страшні. Бог дав нам пророка Ніцше, але він говорив до маленьких людей, до надто людяних людей, і ми все взяли на віру, зостаючись у душі Вертерами". Знов позиція. Рома випила вина, і воно опекло її. "Єсть справді страшний народ, Ромо. Це англійці. Нам треба ще століття стояти лакеями за кріслами англійських есквайрів. Цей народ не має нервів, він є завжди паном. У всіх обставинах джентльмен. Ми ж хочемо бути панами, але не можемо. В останній хвилині, в вирішальній хвилині найбільш панський із нас стане холопом. Ми — холопська нація, Ромо, і тому ми не страшні". Він знов почав грати: уривок Ноктюрну b-moll. Він грав його сьогодні не так, як учора. Грав, як утомлений віртуоз. "Я міг би заробляти добрі гроші скрипкою, — посміхнувся він, скінчивши. — Коли ми програємо війну, я виїду до Арґентіни й буду робити кар'єру скрипаля". — "Звідки цей дефетизм1?" Він знизав плечима. "А смерти не боїтеся?" — знічев'я промовила Рома, ставлячи склянку, і склянка тихо брязнула. Гельмут сховав скрипку в її футляр-труну й застиг, відчинивши цигарницю. Його устами скрадався посміх.
"Ich glaube an keinen Tod: sterbe ich gleich alle Stunden, So habe ich jedesmal ein Besseres Leben funden..."4
— Так сказав Анґелюс Сілезіюс, — додав він за хвилину. Дзвоник задзвонив. Рома увімкнула радіо. Арія Каварадоссі поплила з далекого Міляну. Гості сходились.
1 Ненатлий — ненаситний.
2 Це було просто чудесно (нім.).
3 Дефетизм (франц.)— зневіра в перемозі.
4 Я не вірю у солодку смерть, помираючи щогодини
і щомиті
знаходячи краще життя... (нім.)
Поки Гельмут приймав гостей, Рома підійшла до телефону. Він знов покликав її знайомим дзерчанням. Вона знала, хто це був. І дивно — перед ноктюрном вона б ішла до телефону інакшою, не такою, як тепер. Ноктюрн відсунув усе. Ноктюрн той самий, що ним скрипаль її дратував і заспокоював, заворожував, надив і губив. "Fräulein Рома? Тут дядько Петро. Заповідаємо відвідини на завтра, на восьму. Будьте вдома". Але ж завтра неможливо, дядьку, завтра ми виїздимо на два дні". — "Так?" — "Так". Голос замовк, хтось стояв, топтався на другому кінці нерішуче, вішати слухавку чи далі говорити. "До побачення, Fräulein POMO", І навіть дріт передав урчання залізного горла. Так говорило тільки залізо. Рома відчула погрозу. їй вже не вірили. Вона була певна, що вони завтра прийдуть, незважаючи ні на що, прийдуть, щоб зліквідувати остаточно його й, може, її. І їй стало неймовірно весело. Так, якби була страшенно п'яна, давно вже п'яна, добре таки п'яненька. "Куди так виїжджаємо завтра?" Підійшов до неї затираючи червоні руки сутулий кнурикСепп. "Це не я, це дядько Петро, — сливе крикнула Рома, і всі оглянулись на неї, — кумедний дядько Петро". Німці ще не були п'яні й надробляли кострубатою чемністю. Це була Гільдеґард — красуня з Берліну з нахабними, безсоромними очима й видавалась навіть в своїй сукні голою, роз-кішноголою. Далі Сепп з відстаючими вухами, Міллер, елегантний красень, шварцвальдка Ельфі, ще якісь військові з волоссям їжаком і колючими очима шпільців. А Гельмут стояв посеред них, принц, майстер, джентльмен з його високими раменами, яструб'я-чим лицем, пан серед черні, Просперо серед грубіянських, твари-нуватих, таранкуватих калібанів1, володар — хлоп'я, чудо. Вони розгощувались вільно, як співробітники з тисячею спільних інтересів. Вони гоготали, реготались, бряжчали келехами, їли й курили, танцювали й співали, а Гельмут сидів, відмахуючись від їхніх голосів, як від настирливих мух. Він дивився на Гільдеґард, був це випадок чи зумисне, і очі його блищали, очі з ямин блимали ненатлими вогниками, але тільки Рома, тільки вона встерегла б їх.