Ноктюрн b-moll

Сторінка 3 з 6

Косач Юрій

1Цинк (нім.) — натяк.

2 Хляґа — негода, сльота.

Чи це був сон, чи яв? Спіралі, спіралі променистого, салатного кольору, враз із віддихом ритмічно колисались, бігли, оперезували краєвид. Краєвид прикрий, склистий, доми з матового скла й вікна в двір матові теж, а в гарах1, у оточеннях стін ртутні струмки. Світлість належно сліпуча, аж до червоности, до фіолетности в очах. Потім замети снігу, теж салатного кольору, що переходять у синяву, і кожна сніжинка іскриться, мов іграшкове срібло на ялинках. Кругом шерх ночі.

І дивно — цей краєвид був знайомий, адже ж він був Роминого міста, нутра котрогось із пасажів, модерних будинків, але чому таке тремтіння, такий безконечний рух частинок, електронів, чому таке магнійне освітлення, така червонаво-фіолетна сліпучість?

.

З церкви гримів орган. Іноді так голосно, що хотілось затулити вуха. Він гримів, як пожежа, як повідь, недаремно юрба вирвалася з надри церкви тисячоголовою масою. Майнуло обличчя священика, — пуцулувате, лисаве, але його горло, мов залізо коване — голос, від якого ноги прикипали до землі. Він підіймав руки вгору, він говорив і то в гуд органів — вогненну ріку з боків ще лоскотали вогники. Потім юрба метнулась, сахнулася вбік, постріли ляскали сухо, як бичі. Ще й ще. Потім обличчя, роздерті гримасою, дамські капелюхи набакир, смужка крови від уст на підборіддя, перекинений трамвай, спіралі дротів і крик. А раптом усе зникло, і ввійшов Гельмут. Од сліпучих електричних сонць, — це був вибух магнію, — але він тривав весь час, тому рябилося в очах — на його комірі грали срібні блискавки відзнак. Священик метався, як угор, лиса голова блищала ззаду, він стих. Він застиг у якомусь безглуздому положенні. Він був розпластаний, як жаба, але стоячи, його пришрубу-вали за руки й за ноги до темної споруди. Гельмут стояв, похитуючись на розставлених ногах, у блискучих чоботах. Священик став зойкати. Його били. У світлості літала чорна палиця, вона, як Рома завважила, пружилась, дотикаючи плечей священика. Цей зойк ви-шрубовувався1 в мозок, це скоріше був рик. Гельмут посміхався. Священик обернув обличчя — воно перекосилось, на чолі блищав піт великими краплинами, з губи текла чорна слина. "Los", — крикнув Гельмут, "wir kommen nicht weiter!"2 Кожне слово впало, як металевий шаг. Нікель, нікель, нікель. Гельмутова рука в сірій рукавичці. Він іде коридором — обабіч за ґратами-стінами люди, лежачи, сидячи, навкарачках. Палець Гельмутів показує — цей, цей, цей — Створіння пролазять крізь фіртку в ґратах і бігом по коридорі, недоладні, кострубаті постаті. І знов у тій самій світлості чавунні сходи із прикрим шаркотінням підошов. Дехто ковзається. "Los, los!" — Гельмут нагорі, він дивиться в це цямриння сходової криниці. Люди біжать надвір, їх гонять надвір. Гельмут закурює цигарку. Надворі перші постріли. Як тріщання ломаччя в серпневому лісі, як шишки під ногами. В цьому процесі немає нічого індивідуального, це як конвеєр. Жовті, сірі, землисті обличчя, інстинктивний рух рукою, щоб закрити лице, і покіс падає, обвалюється на ожеледь. Русява жінка простягає руку, вона навіть посміхається, з вилиці дзюрчить тепла, чорна рідина, вона обіймає чобіт, але ляск — і вона, як усі, падає в яму, метнувши дощем брудно-золотого волосся.

* Гара — жолобок

Гельмут походжає й тут. Його профіль під військовим кашкетом значно гостріший, ні, це навіть не він, коли б не посміх, що скрадається обличчям. Від цієї склистости скнарого краєвиду, від цієї каскади одноманітного до безкрайої нудьги світла його лице сливе прозоре, видно кожну жилку, кожну заглибину. Але це ще збільшує таємничу магічність його. Він і тут ходить, мов принц, мов легкий, пір'ясто-легкий чаклун-володар, і це почуття його наповнює, мабуть, неймовірною насолодою. Він посміхається, він гладить себе рукавичкою по підборідді, він жмурить очі — мабуть, не від надміру світла, а від внутрішнього, безшелесного реготу, він нахиляє голову вбік, як тоді, коли грає менует Моцарта.

Менует, звуки пливуть, і тілища шубовстають у прірву автомашини. Вояки обтирають руки об штани, руки в мазюці або в крові. Ляскоту вже не чути. Котрийсь несе жінку, її голова відкинулась, і злива коси досягає ожеледі. Очі її міцно стулені, повіки сині. "Hübsches Weib"1, — киває офіцер, схожий на сутулого крогульця, Гельмутові. Гельмут іде нагору.

*Вишрубовуватися — вгвинчуватися. 2 Почали, ми далі не заходимо! (нім.)

І менует знов знесилює сон. Крізь вії, що хочуть, але не можуть відкритись, ллється музика, як проміння. Склисті стіни домів, мури, що взялись інеєм, кров на мерзлому снігу, від сліпучих ліхтарень — чорна, все целине, синіє, майорить, але вже не сліпить. Рома відкриває очі. Крізь штори береться день. Салатні косини падають на ка-довб фотелю. Від печі, що жевріє особливим, як кожного ранку, не гарячим, але малиновим, ніжним жаром, б'ють релі на стіну. Біля печі сидить Гельмут. Він гріє руки. "Ти вже тут?" Посміх крадеться, мов день. "А священик?" Брови вгору. "Який священик?.." Менует обірвано.

Декілька вулиць далі, декілька вулиць у прозолоті грудневого дня. Галич2 на штахетинах міського саду, а голий, безголовий пам'ятник, цоколь, посічений кулями, дзвінки ґринджолят1. "Ми призначили остаточний термін на завтра, незалежно від вас". Голос прозвучав, як із залізного горла ("у того священика таке залізне горло..."). Обголена голова того, першого, неодмінно агронома, в со-няшному, нетеплому світлі виступала огрядніше й повільніше. Він наче був вдома, встав від чаю, від теплої кицьки, від канапи. "Ви нам потрібні для відчинення дверей, Ромо, далі — хлопці кидаються в кімнату й січуть його з автоматів, двоє криють сходи, троє вхід, авто стає за рогом. Бачите, скільки хлопа на таку невелику пригоду". — "А попередній плян?" — спитала Рома, й їй ставало млосно. "Попередній плян після обміркування видався непевним, воліємо втратити більше людей, але треба зліквідувати остаточно. Навіть, коли плян провалиться, то хоч не надаремно".

*1 Вродлива жінка (нім).

2 Галич — ворони.

3 Ґринджолята — маленькі санки.

Він і справді почухав кравчинину кицьку, що підбігла до нього, за синявим вухом. Кицька вуркотіла. "Звичайно, панно Ромо, — він підвів на неї прозорі очі, — найраціональніше було б, коли б ви самі його зліквідували. Маєте до цього безліч нагод і себе не наражаєте. Але у нас таке враження, що ви, панно Ромо, взагалі не хочете його ліквідувати". Рома засміялась, здригнулась і знов засміялась.