НОКТЮРН b-moll
З-під лоба, з-під рівних дуг він посміхнувся до Роми: "Як було це largo?* Пальці обіймали Гриф скрипки, цупкі пальці, із шліфованими нігтями — пальці, пальці хисткі, не тремтливі, а потім здалось — лілейні била2, ні, ліяни, зашморгуючи, стискаючи петлю на тендітній шиї, пальці в кремовому потоці світла від лямпи під зеленим абажуром, пальці — кігті, й шліфування рожево вилискує в теміні, мабуть, світиться, пальці — стилети, тисяча стилетів. "Як вам видалось це largo?* Повторено. Голос у кімнаті, як у дзвоні, десять лун: "...це largo?* Ще раз — "це largo?* — і над скрипкою обличчя, власне, трикутник його. Довгий ніс — лінія, риса на щелепі — лінія, чоло, брови — лінія. Засміявся — широкий рот, тонкі, надто червоні губи, так якби щолиш пив вино.
*b-тоll — сі-бемоль мінор. 2 Лілейні била — стебла лілії. * Футрина — одвірок.
4 Бот-сЬог (нім.) — хор кафедрального собору.
Рома увімкнула світло, брижі кремового потоку втишились, зелень абажура послабла, виринула софа, фотель, футрина3 білого вікна під теплою завісою, картина-квіти, зажмурився. "Вам так хочеться, Ромо?" І витер пальці. Скрипка лягла у фіолетний плющ футляру, як у труну. Підійшов до радіо, увімкнув, бачила спину його, в сірому з червоними смужками, кремовий колір сорочки й на тім'ї ледь-ледь видний промінь лисини. В білявому волоссі він те-рявся. Озвався Берлін, уривок пісні, співали діти з Dom-chor'y4,
forte-forte заревіло: кімната-дзвін сахнулася. Ще, ще тепер спробуємо — короткі хвилі, звичним рухом, тільки повернути кляпу2, ввірвався вальс вже зовсім неймовірним forte, аж хрипіло в кімнаті, стишив, Відень, звичайно Штравс. "Що ви думали, дитино?" Поклав свою руку на її. Була суха й гаряча. Другою добув цигарницю, відкрив металічним клацненням, простяг мовчки їй. Прикурили від вогника, мастодонтської кресалки, що стояла на столику, біля його фотографії в уніформі. "Про що я думала?" — Ромі видалось, що у неї на щоці пушинка, вона змахнула її, але її не було, власне. "Я думала, що ви — німці, по-своєму якось відчуваєте Шопена. Для цього треба бути восени у Варшаві, особливо в старому місті, коли місяць падає зукоса в заулки". Він посміхнувся риб'ячо, облизав губи. "Я думаю теж, що Шопен усе ж таки більше слов'янин. Ради Бога не повторюйте це моїм підвладним, — він посміхнувся ще більш риб'ячо, вдоволений з калямбуру, — ми його граєМо шорсткіше, вривчастіше". Він підвівся, пройшов до шафи. Вальс уже скінчився. "Поставте Будапешт, — сказав не обертаючись, — яку-небудь мадярську дурницю. А, Ліст, — зловив клапоть мелодії, — рапсодія..." Він підспівував разом із музикою й наливав чарки. Подивився на світло — конуси скла заворожили чудесний шарлат3. "Кров", — подумала Рома, і її вії обважніли. "Prosit, — повернувся він до неї, — па zdrowie..."4 В цій теплій, аж душній кімнаті скрипіла долівка. Матовий паркет, брунатні стіни відбивали шерех, репродукували кинені давно голоси, скравки5 речень, віддихів. Ромі здавалось, що вони не самі, але ні, вони були таки самі й ця рапсодія й вино, шарлат вина. Вона вловила запах троянд, що стояли в вазі. "Ну й що ж — він поглянув на годинник, — пробачте, я згадав про службу, але ще час. "Schnaps ist Schnaps, Dienst ist Dienst" Німецька мова знечев'я прозвучала у нього товсто, як кнурячий карк, а може це діяла банальність прислів'я. Пили ще й ще. "Ви сьогодні розстроєні. Музика?" Рома кивнула. "Справді — музика?" Він кинув цигарку далеко,
під піч, що жаріла. "Але ви не граєте Шопена шорстко, Гельмуте, — відгорнула Рома браслет і дивилась в перегин руки. — Звідки ви взяли, що ви його шорстко граєте?" — "Може, я не німець? — його сірі очі звузились, він ось-ось вибухнув би реготом, — я таки справді не зовсім німець, мої предки походять із Чехії. А ви бачили Гільдеґард? Це моя нова секретарка. Я її привіз із Берліну. Ein netter Kerl1, правда?" — "Що ви робили в Берліні, Гельмуте?" Дим заслонив їх. Говорили через мряку — в мряці блимало вино-троянди. "Пусте. Розмови й розмови. Два налети. По тисячі літаків, можна здуріти. Але люди тримаються. Ви не знаєте берлінців, це твердий нарід. Але імперіяльну політику робитимуть. Може, згодом і з музикою, бо тепер війна й все інакше, гостріше. А втім це все дурниці. Кватч2. І політика кватч". — "Але ви любите політику?" Знов димова завіса. "Дев'ять десятих німців ні в що не вірять, ні в перемогу, ні в призначення раси. Але роблять це: раз із страху перед карою за несповнен-ня наказу, два — щоб добре жити хоч один день, три — через amare регіге3". — "Як ви, так гадаю". — "Зовсім слушно, ganz richtig* — я — кондотьєр, я люблю життя, але не так надто, щоб воно мене в'язало. Я люблю владу, але не як бюргер. Плюс музику. Це друге, а перше — це гомін германських віків, щось фрідріхівське — наказувати, іменно могти наказувати, друге — атавізм сентименталізму. Кожний німець несе в собі Шіллера й Бетговена. Або ні — Вагнера, Бетговен надто космополіт, Вагнер, зрештою, досить вирахуваний романтик". Дзвоник переразливо залящав з передпокою. Рома здригнулась, вона ловила вже себе часто на цій недоречній нервовості. Гельмут вийшов. В коридорі топтались, говорили. Гудіння басового голосу й карбований Гельмутів. Стишено. Рома відкинулась на подушки, гаптовані розляпистими квітами, мабуть, айстрами. Як давніше не спостерігала тут цієї безкрайої безсмачности. Люксус5 парвеню. Люксус грабіжників. Закрила очі: побігла вулиця з рядом притьмарених ліхтарень, сніг на тротуарі, мокрий, пелехатий сніг, як пудель-цуцик. І на розі цукерки з рожевого сурогату, домашнього виробу; їх продавала жінка, коли жінки не стало — продавала дівчинка. "Де мама?" — спитала тоді знехотя. "Забрали в ла-панку"1. Дівчинка відмахнула русу кіску й подивилась у синій присмерк саду. Круки дерлися, збирали щось біля тумби. їхав віз із сіном. Із-за рогу вдарили постріли — біг чоловік без шапки. Блідий, з чорною чуприною, але біг легко, як бігун. За ним важко гупали чоботи. Біля тумби чоловік упав. Кров зчервонила сніг. Вояки підбігли й били його прикладами.
Шнапс є шнапс, служба є служба (нім.).