• Калібан — тут: зла людина, потвора.
1 Бурш (нім.) — член студентської корпорації, студент старших курсів. Галайстра — тут: натовп людей.
Була 11. Ще дев'ять годин — і пила вино, й повідь золотого лікеру текла крізь снігову скатертину, а в ній танули обличчя, келехи й квіти. Від танцю здіймався вітер, кетяг троянд облітав, пелюстки плили золотою рікою, а на дні її, як Лореляй, золотокоса Гіль-деґард, ця з хижими ніздрями, з точеними колінами, нахабна жага з проклятими устами. Веселились, як вдома — в Шварцвальді, в Шпесарті, в Ґерліц, в Остероді, в Дюссельдорфі. Чад заволікав кімнату, червонавий, облудний — німці кричали крізь чад, побравшись, мов бурші1, попід руки, гойдались і співали. Сепп зняв блюзку, його спина з підтяжками і впертий, ситий карк, відбивала кнуряче, товсте животіння. Він захмелів украй і хотів був улізти під стіл, щоб кувікати, але все ж тут були не всі німці, він беркицьнув у другій кімнаті на софу, і йому снився, мабуть, золотий струм Ілле-ру й стадо свиней на зеленому взгір'ї. Було прикро-весело. Було лиховісно-весело. Міллер продеклямував Отто Бірнбавма про життя, що все одно закаляне, про життя без глузду, але Рома не могла збагнути: адже ж ці люди були нормальні, надто нормальні, а повз усе в них була трагічна понурість. "Ба, — скрикнула вона про себе, — це ж бенкет катів". І знечев'я із визволеною тверезістю вийшла в другі кімнати, упритомнила собі огидність і тієї золотої лікерної ріки, й білої скатертини з винними плямами, й кувікання Сеппа, й монотонний свінг, і понуру, штиво-урядничу розбещеність п'яних. Стала біля вікна, в теміні. Напроти, в синьому мариві снігу, на вильоті вулиць плямою жеврів ліхтар. Людина потопталась і пішла, щоб знов вернутись. "Обставляють", — подумала Рома, ще сім годин сорок хвилин. їй до болю захотілось почути Гельмутів голос, Просперів голос серед галайстри2. "І смерть не страшна, з ним зовсім не страшна; коли б ті лиш пішли собі, далі кудись, пити, жерти, кувікати, бити себе по спинах, реготатись, гоготіти..." Але Гельмута не було. Хтось підійшов до неї: "Я вас шукаю, Fräulein", — з келехом в руках Міллер — цей расовий красень, цей убивчий, як їй шепотіла дурненька Ельфі. Його очі посоловіли, але все ж він тримався добре, крихту нахабніше. "Вам нудиться між нами?" — смуга кремового світла з кімнати, далі шерехи, шепіт, шарудіння, й темінь, і півтемінь, і знов салдатська Лілі Марлен. Рома озирнулась. "Я шукаю Гельмута", —їй стало холодно. "Гельмута нема, він занятий, — і Міллерові уста подались, розплились винуватим посміхом, — Гельмут там — із панною секретаркою", — це було донощицтво, бліде, поліційно-відкрите, без тонкощів. Так, Гельмут був там, у третій кімнаті, можна було заглянути — на канапі жевріли, блукали вогники від цигарок. Ці пухкі, гостро викроєні уста, ці нахабні, пронизливі очі, цей низькуватий, жалібний голос. Ось що його надило. Келехи зустрілись. Від Мілле-рового обличчя пахло солодким перегаром, і посміх заковзався десь над устами. Але кругом усе стало напрочуд одноманітне — як вазон, як столова нога, як буква газетної статті. Келехи брязнули, розсипалось скло, відламки знов м'яко впали на килим, радіо догасло, як ватра, пелюстки обкидали собою килим біля вікна, і все посіріло — рура, куди тяглись пляшки, руки, келехи, пальці, і знов келехи, уста, й солодкий перегорілий лікер, і німецькі слова, й шлезький акцент, і нічого, і знов нічого, і тільки б швидше день і пелюстки, пелюстки й ніч.
Ноктюрн продовжувався. Ноктюрн — тиха лункість місячної ночі, шереху листопадового листя, шепоту тіней з наростанням далекої хвищі, хуртовини. Ноктюрн Ь-тоІІ. Але Гельмут був зовсім інший. Він лежав, він вився на канапі, горілиць, з руками під головою — із зеленкуватим обличчям. Він шльохав, він тремтів усім тілом, і його очі викотилися з ямин, його очі заходили млою. День, що лиш бряжчав, але не скрадався, ішов сутуло, мов кат, простою дорогою. Фургони, машини котились по ожеледі, цокотіли підкови. "Чи ти не бачиш, що кругом кров, чорна, згустіла кров", — квилив Гельмут, називаючи Рому на "ти", дивно; не дивився, але знав, що вона при ньому. Краплинки поту котились по ньому, він тремтів, він шелевів губами, хапався пальцями за повітря, хотів тримати Рому за руку, кругом наступали видива, але Рома їх не бачила, в кривавому чаду брели вони, по коліна в крові — так вирвалось йому й застигло на смажних устах. Він не пізнавав її, він запався в якусь молочно-безіменну, тягучу імлу, і раптом із тихим скавулінням, із неміччю нездари замовк, ухопившись судоргово за Ромину руку. "Підлота, — промайнуло Ромі, — тепер я його сама зліквідую, сама без них..." Він підвівся й поправив чуприну. Поставив ноги на підлогу. Нікого не було. Всі давно розійшлись. "Це зі мною іноді буває, — посміхнувся він, — якийсь дивний розлад. Треба піти до лікаря". Він чесав чуприну, машинально відгорнув її, добув цигарницю. "Ви дивувались, — знов посміх кволо й криво повис на устах, — сам того не терплю. Це все пияцтво й музика". Він пройшовся по кімнаті. Погладив скрипку, що лежала на столі. День вийшов уже на добре, непривітний, тяжкий день людської ери. "Людина буває весь час, як холодне залізо, — кинув він проти себе, — а потім розвезеться. Примари й смерть. А я колись вам говорив, — він винувато утомлено обернувся до Роми, — "Ich glaube an keinen Tod"1, а оце вірю. Ні, це значить, не можна собі дозволяти понад сили". Але він уже не був для неї холодним залізом, принцом Просперо. Він дивно втратив владу над нею, кволий скрипаль. Рома, мерзнучи, встала, щоб пройти в другу кімнату. Там був сумбур, розвал після вчорашньої ночі. Кімната, як розхристана повія. "Але ein besseres Leben2 він напевно не знайде", — згадалось їй. Вона покрутила радіо, відчинила вікно. Вдарило морозом, туманом, надією, меркло, повторялось звідомлен-ня командування. Восьма наближалась. Рома витягнула шухляду в столику під радіо, де лежав завжди револьвер. В дзеркалі праворуч яснів окравок другої кімнати, рам'я Гельмута, що сидів за столом, непорушно, кам'яно. Вона хотіла взяти точний приціл. Уявила собі його — обличчя на паперах, на телефонному шнурку, обличчям до вікна, одним рам'ям безвладно впершись у кант3 стола. Волосся б упало вниз, на чоло, і лисина засвітилася б. Пальці упали б на зелене сукно стола, але не ті цупкі пальці, стилети, кігті; пальці, що драпіжно4 й підло чіплялися за життя.