— Я прийшла, аби довести тобі, що готова поставити на карту все: честь, чоловіка, своїх дітей... То відштовхни мене від себе, відштовхни!
— Я цього не хочу, — ледь чутно прошепотів Володимир.
— А чого ж ти хочеш? — запитала Ольга, підступаючи ближче. — Я ж прагну бути твоєю, твоєю дружиною!
— Хіба ти не дружина іншого? — холодно запитав Володимир. Отой диявольський, їдкий глум у його очах щоразу змушував тремтіти все її єство.
Цього разу Ольга, зневажливо примруживши очі, витримала його погляд і недбало кинула:
— Подай мені хутро, я іду геть!
Володимир мовчки накинув соболину шубу їй на плечі.
Ольга ступила кілька кроків до дверей і спинилася.
Тієї миті її знову охопила шалена ненависть до чоловіка, який з таким незворушним спокоєм стояв перед нею. Вона таки змусить його страждати від солодкої муки, тремтіти і гинути від кохання до неї... Думка, що він відмовляється від неї, була нестерпною. Якщо пристрасть не затьмарила його здорового глузду, не поглинула сумнівів, не заглушила докорів сумління, то це означає
лише одне: він не кохає її або ж кохає не так безтямно, як того прагне її марнославне серце. Ольга відчуває, що мусить цілковито, без решти, віддатися цьому чоловікові, аби тримати його в кулаку, наче власність, на яку ніхто не смів би зазіхнути. Вона тупає ніжкою й кидає коротко, майже грубо:
— Я звідси не піду!
Злосливий усміх з'являється на її устах, коли вона сідає у фотель й скидає долі своє хутро.
— Пробач мені, — озивається Володимир. — Я тебе образив, мені шкода, дуже шкода... Послухай мене, Ольго! Тобі відомі мої засади... Ти кохаєш мене і не можеш відмовитися від цього кохання, я вже й сам це тепер усвідомлюю. Мені теж несила уявити, як я житиму без тебе. Тому прошу — зважся! Покинь дім, у якому тобі вже ніколи не буде затишно, стань лише моєю! Я пронесу тебе на руках крізь це суворе тутешнє життя, служитиму тобі й оберігатиму, існуватиму лише для тебе.
— Та хіба я не хочу бути твоєю! — з фанатичною відданістю скрикнула Ольга, звівши на нього спокійний погляд великих очей.
Володимир похитав головою, сів, потупившись, на стару обшарпану канапу.
— Сумніваєшся? Ти не в змозі переконати мене, зате я можу зробити це!
Ніжний рожевий рум'янець залив її обличчя. Ольга підійшла до дверей, зачинила їх, а тоді впала навколішки перед Володимиром.
— Ольго, що ти надумала?
— Ходи... — прошепотіла вона. — Як ти тремтиш! Ходи до мене, — вона ніжно притулилася до нього. — Не бійся мене...
—Я й справді тебе боюся, — відповів Володимир ніби в гарячці. — Змилосердься наді мною! Йди геть!
— Не діждешся, я зостаюсь, — засміялась вона. — Так, ти пропав...
її зіниці розширилися, ніздрі затремтіли; ластячись і цілуючи Володимира, вона шкірила зубки—граціозний жорстокий хижак...
— Ти задушиш мене поцілунками, — пробурмотів Володимир. — Моя душа тане в твоїх руках, наче віск.
Однак вродлива дияволиця не вдовольнилася лише його душею.
— Я хочу, щоб розтанув і твій здоровий глузд, — прошепотіла вона. — Тоді ми зрівняємося...
Вологі гарячі уста Ольги довели чоловіка до шаленства, Володимир шарпнув її до себе й безтямно занурив руки в густе розпущене волосся.
— Не дивися на мене... — ледь чутно попросила Ольга.
Нарешті настала та мить, коли забулось усе: сумніви, страждання і приниження. Той, кого вона кохає, належить їй; кожнісінька крапля його крові повнилася нею по вінця.
І коли він, зі зломленою волею, лежав на її грудях, а потім став навколішки, осипаючи словами кохання, вона переможно засміялася.
— Ось бачиш, — промуркотіла вона, — ти мене зневажав, відштовхував від себе, а тепер лежиш переді мною ниць. Якби я захотіла...
— Я образив тебе, скривдив, — тихо, ніби марячи, промовив Володимир. — Можеш тепер мене розтоптати...
— Дурнику! — весело вигукнула вона. — Навіщо це мені? Подумай сам!
— Та якби ж то я міг думати! — тихий смуток бринів у його голосі. — Безтямна жага поглинула всі думки. Я офірував задля тебе всі свої помисли, почуття, життєві засади, а ти, забавляючись, роздмухала їх навсібіч, немов пухнасту кульбабку. Я вже й не питаю, що нас чекає попереду, знаю лише те, що хочу бути твоїм, твоєю власністю, твоїм рабом...
Ольга нічого не відповіла, її душа втихомирилася. Тепер вона знала, що таке кохання і щастя...
Невдовзі після одруження Ольга подарув&ла своїй годувальниці невеличкий наділ, крихітний фільварок осторонь від панської садиби, за ліском.
Вірна віддана бабуня знала їхню таємницю; закохані зустрічалися у її хатині, у маленькій кімнатці, яку Ольга сама причепурила.
Володимир цілком втратив голову. Вони обоє раювали. Почуття, що оселилося в її душі, осявало увесь довколишній світ, розвіявши її муку і нудьгу. Та інколи Ольгу неймовірно лякало таке безмежне відчуття щастя, ледь не дівоча сором'язливість зворушувала її коханого. Вона тремтіла всім тілом, щойно Володимир торкався її одягу.
Отоді вона вперше почула інший голос. Володимирові несамовиті очі розбудили в ній іншу душу. Це трапилося під час грози. У кімнатці потемніло, лише червоні спалахи блискавиці час до часу осявали її. Ольга розморено дрімала на його грудях; нараз якісь видива замиготіли у неї перед очима, вона заговорила уві сні. Спершу Володимир не зрозумів у чому річ, торкнувся її руки, покликав на ім'я, а потім його охопив нез'ясовний ляк, зі страхом і водночас з цікавістю він прислухався до її слів. Хмари тим часом розступилися, грім відкотився у далину, повний місяць осявав Ольгу, яка лежала на ліжку з умиротвореним виразом обличчя. Володимир відважився.
— Чи є на небі Бог? — запитав він.
— Не знаю, — поволі вимовила Ольга.
— Чи існує життя після смерті?
— Ні!
Кров застигла йому в жилах і ледь не спинилося серце. Ольга відчула його стан і заспокійливо мовила:
— Вона не може нічого бачити поза земною атмосферою, вона не бачить, що відбувається з людиною після її смерті, але вона жахливо боїться могили, боїться лежати в холодній землі, де черви точитимуть її тіло. Вона залюбки лежала би під ясним небом, але ж тоді ворони роздзьобали би її. Володимир повинен пообіцяти покласти її в склепі, коли вона помре. "*
Він пообіцяв.