Невдовзі Володимир призвичаївся до другої Ольжиної душі, залюбки слухав її розмови; та, інша, душа також кохала його. Ольга віддавалася йому всім своїм єством; години з Володимиром спливали, мов солодкий сон.
Тепер уже Ольга зненавиділа світське товариство, але, щоб не давати підстав до пліток, таки час до часу з'являлася на людях.
Володимир часто приїжджав у гості й навіть, бувало, залишався на ніч. Тоді він спав тут, у цій кімнаті, на цьому ліжку, а Ольга...
Вона замовкла. Тепер я все зрозумів.
— Володимир був таким добрим, — заговорила вона знову. — Щоразу привозив книжки і вголос читав Ользі, з янгольським терпінням навчав її дітей...
Коли настала весна, допомагав Ользі доглядати за садом. Не було такої квітки, капустини чи буряка на столі, яких би вони не посадили удвох; бджоли сідали Ользі на руки і на волосся, наче приручені канарки. А ще вона знала кожне гніздечко в саду, знала малинівку в кроні старої грушки, маленького чижика, солов'я, якого їй показав Володимир; спостерігала, як батьки годували своїх пухнастих пташенят.
Улітку вони гуляли полями, потім відпочивали на узліссі або ж на терасі садиби, милувалися зоряним небом, і Володимир декламував напам'ять чудові вірші різних поетів, поезія лилася з його уст.
Ольга захоплено малювала пейзажі та сценки з природи. Коли їй щось особливо гарно вдавалося, вона показувала свою роботу Володимирові, і якщо бачила схвалення в його очах, то більшого щастя їй і не треба було.
Після жнив вони мандрували Карпатами. Михайло їхав верхи попереду поруч з гуцулом-провідником, Володимир вів за повід Ольжиного коня. Вони виходили на Чорногору, до темного бездонного озерця на самому хребті, з найвищої гірської вершини оглядали безкраю рідну рівнину.
Коли ж зима знову загнала їх до крихітного теплого будиночка, кохання заквітчало миртою й трояндами старі сірі стіни, а музи сповнили світлом та музикою тихі сутінки.
Михайло сидів на канапі разом з дітьми, Володимир — в одному з фотелів, Ольга — за фортепіано. Вона грала чудові твори великих німецьких композиторів або ж удвох з Володимиром співала тужних українських пісень. Часто Володимир приносив якусь книжку, читав уголос, потім вони разом читали сцени з "Фавста", "Егмонтона" чи з "Ромео та Джульетта"; Ольга — в ролі Гретхен, Клерхен або Джульетта, яка не зводить очей зі свого коханого.
Коли маленький ставок скувала міцна крига, вони часто в сонячні дні каталися на ковзанах; Володимир навчав її виробляти чудернацькі фігури на льоду.
Коли мчали у санях, Ольга накривала йогб коліна своєю соболиною шубою і ставила свої ніжки на його, ніби на ослінчик...
Однак траплялися й похмурі, невеселі дні.
Іноді Ольгу охоплювало важке каяття, у такі хвилини вона поривалася усе розповісти чоловікові й спокутувати свій солодкий гріх. А, бувало, її долала спокуса втекти з Володимиром світ за очі, проте діти і страх перед знеславленням стримували необачний порив. Вона вагалася, сушила голову тривожними думками, краяла собі серце, та.досить їй було пригорнутися до грудей коханого, вмить забувалися усі сумніви, турботи й тривоги — Ольга купалася в щасті.
Хоча навіть такої миті вона не почувалася цілком щасливою.
Володимир мовчав, Ольга часто читала на його спохмурнілому чолі сумний докір самому собі за обман друга, який довіряв йому; за жінку, яку прагнув звеличити, натомість прирік на ганьбу.
Ольга ж каралася зовсім іншим.
У товаристві вже помітили погіршення її стосунків з Михайлом, їй співчувають, але ж вона шалено щаслива, так пишається
своїм щастям, що готова кричати на весь світ: я кохаю і кохана чоловіком, яким ви захоплюєтеся; я першою зуміла приборкати його!
Ольга вимагала тримати їхнє кохання у таємниці, але їй самій несила було ту таємницю берегти. Вона жадала, щоб усі заздрили їй, а ще більше йому, чоловікові, якого вона своєю прихильністю вивищила до ранґу бога.
Такою поведінкою вона сама зраджувала свої почуття. За будь-якої нагоди обдаровувала Володимира особливою увагою: лише йому дозволено було притримувати стремено, допомагати їй вийти з саней, зняти шубу; Ольга лише його обирала партнером для танцю, просила подати прохолодні напої, веліла наповнити вином келиха чи розрізати смажену птицю на тарелі. Вона клала до рота один шматочок, а інший подавала зі своєї виделки Володимирові; пила з його келиха, свого ж віддавала йому; намацувала під столом кінчиком ноги його ногу. На вечірках вона не зводила з нього очей, а якщо він спізнювався, весь час тримала в полі зору вхідні двері — досить було Володимирові з'явитися на порозі, Ольга полегшено зітхала, і гарячий рум'янець заливав їй щоки. Коли в товаристві заходила про нього мова, вона пристрасно ставала на його бік, відгукувалась про його характер і розум з таким ентузіазмом, що збуджувала підозру навіть в умах найнаїв-ніших та неуважних людей.
Поповзли чутки, з клаптів брехні, напівправди й зловтіхи спліталися плітки, і, зрештою, уже ніхто не сумнівався в тому, що Володимир Подолів — щасливий коханець вродливої гордої жінки.
Щось з тих пліток доходило і до Михайла, він довго опирався підозрам, а потім втратив терпець і почав приглядатися до поведінки своєї дружини.
Так проминув рік...
Настала весна й заквітчала першими білими пролісками сад, ніжний рожевий весняний серпанок вливався крізь відчинені двері до маленького салону, де Ольга, її чоловік та коханець пили чай.
Повітря таке свіже й духмяне, безкрає вечірнє небо мерехтить міріадами зірок, перепілки перегукуються в зелених лугах, серце повниться нез'ясовним тремом і тугою, солодкою печаллю, тривожним щастям.
Навколо лампи зумкотять маленькі зеленкуваті мушки, білі нетлі б'ються крильцями до матового скла каганця. Володимир розгортає томик Шекспіра, Ольга заглядає йому через плече і вголос читає разом з ним:
— А злигодні оці, — мовить Ромео, — Нам будуть потім спогадом солодким.
— О Господи! — відказує Джульетта. — Передчуття зловісне В моїй душі віщує щось недобре...
Мені здається, як стоїш внизу, Немов ти мрець в глибокій домовині. Я бачу зле — чи й справді ти блідий?*
Дивний біль пронизує Ользі серце, незбагненний жах охоплює її, вона зводить погляд на Володимира і бачить, як той пополотнів.