— Я не можу читати далі, — шепоче вона. — Мені крається серце...
— Це весняне повітря виною, — каже Михайло. — Зачинімо ліпше двері.
Ольга на хвильку виходить надвір; постоявши трохи на сходах, повертається, наливає чай у горнятка, сідає навпроти коханого.
її чоловік спостерігає за кожним її рухом. Удаючи, ніби читає газету, Михайло помічає, як його дружина й гість обмінюються невимовно ніжними поглядами. Тієї миті її ніжка торкається його ноги.
— Це моя нога, — спокійно озивається Михайло.
Ольга здригається й, тремтячи усім тілом, схиляється над столом. Михайло поволі виходить з салону, і Ольга помічає його спотворене болем обличчя.
— Ти виказала нас, — тихо мовить Володимир.
— Боюся, що так, — ледь чутно мовить вона. — То хай вже про все дізнається, тоді я стану твоєю, лише твоєю, твоєю дружиною, Володимире!
Він вдячно дивиться на кохану й цілує їй руку.
— О! Як я тебе кохаю! Що день, що мить, то більше... Ти мусиш залишитися на ніч, — швидко додає вона. — Нам треба так багато сказати одне одному...
— О ні, тільки не нині! — благає він налякано. — Я маю лихе передчуття. Заради Бога, не треба...
Михайло кахикає, перш ніж увійти до салону, бере свій чай і, поскаржившись на головний біль, каже глухим голосом:
— Час уже спати...
Володимир потискає йому та Ользі руку, іде до своєї кімнатки й, не роздягаючись, падає на ліжко.
Після опівночі на терасі чується шурхіт жіночих шат. Володимир кидається до вікна, але надворі знову тиша. Раптом з глибокої тіні вистрибує Ольга й кидається йому в обійми.
— То це було твоїм лихим передчуттям? — сміється вона. Володимир мовчки допомагає їй перелізти через підвіконня,
недовірливо вглядається у темряву саду, а тоді зачиняє вікно. Ольга тим часом сіла.
— Боїшся мене? — жартує вона. — Маєш на це підстави... Зненацька вона обхоплює білими, мов змії, руками його шию
і притягає до себе...
— Мені так душно, — мовить вона за якийсь час. — Відчини вікно!
Володимир похитав головою.
— Що з тобою?—її сміх розсипається срібними дзвіночками. — Та ти, мабуть, боїшся мого чоловіка?
Ольга підвелася, відчинила вікно, а тоді знову пригорнулася Володимирові до грудей.
— Прошу тебе, іди! — голос Володимира тремтів.
— Жартуєш?
— Якщо хоч трохи кохаєш мене, іди, благаю!
Ольга лише похитала головою, безтурботно граючись його волоссям.
Раптом Володимир шарпнувся до вікна, Ольга здригнулася й повернула голову. Надто пізно... Перед ними стояв Михайло.
Ольга відсахнулася й заціпеніла, Володимир же одним стрибком став між нею та чоловіком.
— Немає потреби її обороняти, — холодно процідив Михайло. — Я нічого їй не заподію... Йди до своєї кімнати, Ольго! Нам з Володимиром є про що поговорити.
Ольга вийшла, кинувши наостанок довгий, сповнений муки погляд на Володимира; він теж дивився на неї великими, неприродно блискучими очима. Вона зачинилася у своїй спальні, впала на ліжко. Невимовний, тупий біль скував її серце.
За якийсь час вона почула, як її чоловік піднімається до своєї спальні, потім долинув цокіт підків і знову все стихло.
Ось Михайло, твердо карбуючи крок, пройшов коридором. Минуло ще кілька тривожних секунд, на подвір'ї заіржав його жеребець — Михайло подався геть з двору.
Розвиднювалося, до кімнати сіявся сірий, похмурий світанок.
Ольга вийшла зі спальні.
— Чи є хто? — гукнула вона.
У будинку панувала тиша. Ольга вийшла надвір і знову гукнула. Нарешті, широко позіхаючи, з'явився заспаний козачок.
— Де Володимир? — запитала"эона. — І господар?
— Пан написав кілька листів, — байдуже відповів козачок, жуючи соломинку, — а потім кудись поїхав. А пан Володимир поїхав ще раніше...
Ольга збагнула, що обоє подалися на дуель. Похитуючись, вона вернулася до спальні, коліна їй підгиналися, кров стигла в жилах, та плакати вона не могла.
Ольга, б'ючи себе кулачками в чоло, впала навколішки перед розп'яттям над своїм ліжком. Вона сподівалася, що Володимир уб'є її чоловіка, батька її дітей, вона ревно молилася... аж почула вершника на дорозі, який спинився перед панським маєтком.
Затамувавши подих, вона прислухалася. Кров бухала їй у скронях, вона боялася поворухнутись.
Чутно кроки... Вона ледь жива від страху...
То її чоловік.
Ось Михайло стоїть перед нею.
— Він мертвий, — каже Михайло, голос йому тремтить. — Я маю для тебе листа... Я відстояв свою честь. Можеш тепер покинути мій дім, якщо захочеш...
Далі Ольга нічого не чула, здавалося, ніби вода залила їй вуха, і вона знепритомніла. Отямилась на підлозі, там, де й знечули-лась; її погляд упав на розп'яття.
Вона не пам'ятала, що трапилося, тільки в голові важко гула порожнеча, а серце боліло, немов від рани.
Потім Ольга помітила листа, й усе потроху пригадалося, але вона мов закаменіла від свого болю, сльози висохли. Майже не тямлячи, що робить, розгорнула листа і прочитала:
"Моя кохана!
Ти була мені всім — життям, щастям і честю. Задля Тебе я вчинив переступ, згрішив, зрікся своїх високих засад. Настав час розплати... Коли Ти читатимеш ці рядки, моя доля вже визначиться. Не плач за мною! Ти подарувала мені рік, сповнений такого кохання й насолоди, що він вартує усього нужденного людського існування. Дякую Тобі!
Будь щасливою, а якщо не зможеш, то хоч чесно сповнюй свій подружній обов'язок.
Не забувай про мене. Бувай!
Навіки Твій Володимир"
Ольга мовчки згорнула аркуш, підвелася, одягнулася і заходилась пакувати свої речі. Вона хотіла негайно покинути дім свого чоловіка.
Та раптом з коридору долинули дитячі голоси, двері розчахнулися, і дітлахи з радісним вереском повисли на її шиї. Ольга, ридаючи, вклякнула коло них... Валіз вона так і не торкнулася...
Володимира знайшли в березовому гаю поблизу Тулави. То було найпустельніше місце на десять миль навкруги. Сторож ту-лавської громади, Капітулянт, — Леопольд його знає — наткнувся на тіло під час лісового обходу. Володимир лежав горілиць з кулею в грудях і пістолем у руці. При ньому знайшли листа — такого пишуть усі дуелянти. Вирішили оголосити, що молодий дідич, мовляв, наклав на себе руки, і, як кожного самовбивцю, Володимира поховали поза мурами цвинтаря.
Усе, що було потім, звичне й банальне, однак тісно пов'язане з попередніми подіями.