Велика Галичина має лише два постійно діючі театри, один — у Львові, а інший — у Кракові, усе ж решта — не що інше, як театральна прерія, простора і вдячна нива для мандрівних комедіантів, циганів мистецтва.
Мандрівний театр у галицькому повітовому місті — це подія для всього повіту, де розваги у маленьких брудних містечках, населених здебільшого євреями — справжніми, нефальшивими євреями-кафтанниками — обмежуються містечковими плітками з танцями або ж без них і випози-чальнею книжок, а на селі, в оточених тополями багатих маєтках, — грою в карти, полюванням, трохи лектурою, трохи адюльтером.
Уже кілька тижнів я гостював у свого доброго й освіченого дядька у Золочеві, повітовому місті австрійського Поділля, неподалік російського кордону, коли саме й трапилася така подія, і в моїй безпросвітній нудьзі звеселила серце так само, як і якомусь пересічному мешканцеві галицького містечка.
Годі й описати хвилювання, яке охопило усіх і вся, коли врешті стало відомо, що артисти уже прибули, саме в'їхали до міста. Я, як і всі інші золочівські знавці прекрасного, шахраї, євреї та вуличні хлопчиська, не міг устояти перед спокусою побачити їх прибуття і разом зі строкатою юрбою цих дивних прихильників мистецтва подався назустріч возові з артистами.
То й справді був віз, і на ньому музи з дітьми та манатками в'їхали до маленького повітового містечка.
Четверик худих селянських коней тягнув воза, а на численних скринях та вузлах сиділо четверо дам в екстравагантних, проте нужденних вбраннях. Одна з них ховала своє обличчя, інші ж густо нагримовані зухвало виставляли свої
230
Лиця на показ цікавій юрбі. Сиділо на возі ще двоє чоловіків, один з них, з чалмою на голові та оперезаний яскраво-червоним паском із золотими торочками з усієї сили гатив у великий турецький барабан.
Інші "митці" йшли поряд з возом, дехто — позаду воза, з ними був вишколений пудель та дівчинка-підліток, котра награвала на сопілці якусь італійську арію.
Нарешті віз спинився перед корчмою "Під сонцем", нужденним і брудним єврейським закладом, у якому проте знаходився "великий зал", де зі слів господаря, могли відбуватися театральні вистави, на які він запрошував "вельмишановну публіку та військових", роздаючи написані власноруч — із ощадности — запрошення.
Мандрівні комедіанти задемонстрували під нестихаючий галас та крики юрби свої трюки і згодом розійшлися по номерах. Тільки одна, та, що ховала обличчя, одразу ж після приїзду тихо й непомітно зійшла з воза і зникла за ворітьми. Мене зацікавила жінка, яка так відрізнялася від інших, і я спитав про неї чоловіка в чалмі.
— Це Казимира, дочка нашого директора, — відповів той, гладячи пуделя. — Героїня, якої ви ще й не бачили, повірте мені на слово. Чуття, чуття має вона, та, на жаль, забагато почуттів.
Він зітхнув і обернувся до вуличного бешкетника з наміром нам'яти йому вуха, бо той щипнув ученого пуделя за хвіст.
Наступного ранку до мене прийшов молодий хлопчина, з яким я познайомився тут, у Золочеві, один з тих ентузіастів, яких ще чимало трапляється по маленьких містечках та селах. Він обожнював мистецтво, особливо поезію й театр, знав напам'ять усього Шіллера і не минав жодної нагоди, аби — й без натяку на позу — продекламувати Карла Моора чи навіть Валлештайна. Називався він Альбін Новаківський і був сином дрібного поміщика, який мешкав у цій околиці.
Зненацька хтось постукав у двері, і на моє запрошення "Увійдіть!" на порозі, на наше превелике здивування, став директор мандрівної трупи, присадкуватий грубенький чоловік з широким червоним обличчям, з носом мідного кольору й чорними кущистими бровами над маленькими колючими сірими очицями. Незважаючи на зимову холоднечу, він був одягнений в білі панталони, білу камізельку та старий синій фрак з жовтими латунними ґудзиками.
— Чи маю я виняткову честь розмовляти з паном Кратером? — почав він.
— Мого дядька немає вдома, — відповів я. — Але сідайте, будь ласка і кажіть, чим можемо вам прислужитися.
Директор манірно підняв поли фрака, точнісько, як балерина піднімає свою пачку, і сів на краєчок стільця.
— Ви бачите перед собою нещасливця, якого переслідує доля, — заговорив він з такою міною, що я та мій друг Альбін мало не розреготалися.
Бідолашний чоловік був меланхоліком у житті, а на сценічних підмостках, шо уособлюють світ, — коміком, і за свою, більш ніж сорокарічну кар'єру на сцені настільки пристосував м'язи обличчя до комічних ролей, що вони уже більше не слухалися його, коли доводилося зображати поважність чи печаль. Тож говорячи про сумні речі, він корчив потішні міни.
— Я був зі своїм театром за кордоном, у Росії, і признаюся, там нам велося зле, чимало заборгували, але що робити людині, тим паче митцеві, жити ж треба! І ось, як бачите, наші декорації та гардероб забрали в заставу, а ще два вози і деякий інструмент, врятувати вдалося тільки дріб'язок. Як же нам тепер достойно показатися перед нашими покровителями? Це дуже сумно, — він знову скорчив неймовірно смішну гримасу.
— Отож ви бажаєте?... — втрутився Альбін, котрого доля артистів дуже зворушила.
— Я чув, що тут, у Золочеві, живе син знаменитого автора "Дівчини з Марієнбургу",* тобто ваш дядько, — продовжував директор театру. — Я сподівався знайти тут чутливе серце й апелювати до нього в ім'я мистецтва та вітчизни!
Вираз його обличчя був такий, наче над усім щойно сказаним він невимовно потішається.
— Запевняю вас, ми зробимо усе, що в наших силах, — мовив мій друг.
Альбін витягнув свій тугий гаманець, і блаженна усмішка промайнула обличчям нещасного директора.
Невдовзі ми порозумілися, і проблему було розв'язано, але ше слід було звести сцену, виготовити декорації та костюми. Отож ми вирішили трохи трусонути наших знайомих.
— Якою буде перша вистава? — запитав Альбін директора, який захоплено бавився подарованими банкнотами.
— Наважуся запропонувати "Сина нетрів", — мовив нерішуче директор. — Якщо панство не має нічого проти.
— Гаразд, давайте "Сина нетрів"! — вигукнув Альбін, який уже почував себе альтереґо директора театру.
— Костюми для цієї вистави майже всі врятовані, бракує тільки ведмежої шкури для Інгомара. Може, ваш вельмишановний дядько має ведмеже хутро?