Я мав приємне товариство. Навпроти мене, перед величезним коминком, сиділа Венера, та не якась там світська дама, яка під таким іменем вела війну супроти ворожої статі, як, скажімо, мадемуазель Клеопатра, а справжня богиня Кохання.
Вона сиділа у фотелі, розпаливши в коминку тріскотливий вогонь, відсвіт якого багряними язиками лизав її бліде обличчя з білими очима та час до часу ступні, коли вона простягала їх до вогню, намагаючись зігріти.
її обличчя було прекрасним, незважаючи на мертві кам'яні очі, однак це й усе, що я бачив у ній. Величава богиня загорнула своє мармурове тіло в розкішне хутро й, тремтячи від холоду, згорнулася клубочком, наче кішка.
— Ніяк не збагну, вельможна пані! — вигукнув я. — Холоднеча давно минула, уже два тижні розкошує чудова весна! Напевно, Ви хвилюєтесь...
— Красно дякую за таку весну! — озвалася богиня глибоким крем'яним голосом і божественно чхнула, а тоді ще раз. — Слово честі, я не можу цього знести і починаю розуміти...
— Що саме, вельможна пані?
— Я починаю вірити в неймовірне, осягати незбагненне. Я раптом зрозуміла німецьку жіночу добропорядність і німецьку філософію. Мене вже зовсім не дивує, що ви, на півночі, не спроможні кохати, ба, навіть уявлення не маєте, що таке Кохання.
— Дозвольте, мадам! — спалахнув я обурено. — Я направду не давав Вам жодного приводу...
— Так-так, Ви... — богиня чхнула втретє, з неповторною грацією стріпнувши плечима. — Саме тому я завжди прихильно до Вас ставилася і навіть провідую час до часу, хоча щоразу, незважаючи на свої хутра, застуджуюся. Пригадуєте* як ми вперше зустрілися?
— Як таке забути! Ви мали тоді пишні каштанові кучері, карі очі, пурпурові уста, але я одразу впізнав Вас за витонченими рисами обличчя та оцією мармуровою блідістю. Ви завжди носили фіалкового кольору оксамитову кацабайку, оздоблену білячим хутром.
— Так, Вас заворожило моє вбрання, а як швидко Ви вчилися...
— Це Ви навчили мене Кохання. Ваше життєрадісне богослужіння змусило мене забути про все на світі!
— А якою несхитно вірною я Вам була!
— Гм, що стосується вірності...
— Невдячний!
— Я не маю наміру Вам докоряти. Хоч Ви й божественна жінка, та все ж жінка, тож у коханні жорстока, як усі жінки...
— Ви називаєте жорстокістю, — жваво підхопила богиня, — те, що є стихією чуттєвості, радісного кохання, природою жінки, зрештою: віддаватися, коли кохаєш, і любити все, що припадає до вподоби...
— Хіба для серця, яке кохає, може бути щось жорстокішим, аніж невірність коханої? — запитав я.
— Ах! — нетерпляче вигукнула вона. — Ми вірні, доки кохаємо. Ви ж вимагаєте від жінки вірності й без кохання, пристрасті без насолоди... То хто жорстокіший — жінки чи чоловіки? Ви тут, на півночі, занадто поважно, занадто обтяжливо сприймаєте кохання. Говорите про обов'язки там, де мова-може йти лише про задоволення.
— Так, мадам. Зате в нас дуже трепетні й добропорядні почуття, а ще — тривалі стосунки...
— А попри все — вічна непогамовна, ненаситна туга за голим, неприкритим язичництвом, — урвала мене мадам. — Однак те кохання, що є найвищим тріумфом, що несе в собі неперевер-шену радість, вам, дітям сучасності, схильним до копирсання в собі, не годиться! Таке кохання для вас катастрофа! Тільки-но вам закортить невимушеності, ви стаєте вульгарними. Природність видається вам чимось ворожим, з нас, розвеселених богів Греції, ви поробили демонів, а з мене чортицю! Мене ви спроможні хіба лаяти й проклинати або ж приносити в жертву самих себе, охоплених вакханальним безумством, на мій вівтар. Якщо ж комусь з вас вистачить мужності поцілувати мої вишневі уста, сміливцеві стелиться одна дорога — босоніж у покаянному рубищі на прощу до Риму зі щирим сподіванням у душі, що після каяття нараз забуяє цвітом сухий штурпак, тоді ж, як під моїми ногами водно розпускаються троянди, фіалки та мирта, та вам не дано відчути їхніх пахощів. Що ж, задихайтеся у своїх північних туманах і димах християнських кадил; дайте нам, язичникам, упокоїтися під каміняччям, під лавою; не відкопуйте нас! Не для вас будували Помпеї, наші вілли, наші купальні та храми! Вам не потрібні жодні боги! Нам холодно у вашому світі!
Мармурова красуня закашлялася і щільніше обгорнула плечі темним соболиним хутром.
— Красно дякуємо за класичну лекцію! — озвався я. — Але Ви не можете заперечувати того, що чоловік і жінка у Вашому веселому сонячному світі, так само, як у нашому, туманному, за природою вороги; що кохання лише на короткий час поєднує їх в одне ціле, в істоту з єдиним помислом, єдиним відчуттям, єдиною волею, щоб згодом ще більше роз'єднати, і — це Ви знаєте не згірш за мене — той, хто не зуміє взяти гору, дуже скоро відчує на своїй шиї ногу іншого...
— Зазвичай, це — нога жінки на шиї чоловіка, — глузливо зауважила пані Венера. — Про що Ви, знову ж таки, знаєте не згірш за мене...
— Ваша правда, тому я не створюю собі жодних ілюзій...
— Треба гадати, що тепер Ви мій раб без ілюзій, і я можу топтати Вас без жалю?
— Мадам!
— Хіба Ви ще мене не знаєте? Так, я жорстока — якщо вже так Вам до смаку це слово — хіба ж не маю права такою бути? Чоловік жадає, а жінка — жадана; оце й уся, однак вирішальна, перевага жінки. Природа віддала чоловіка їй на поталу за його хіть, а жінці, яка не зуміла зробити чоловіка своїм лакеєм, своїм рабом, своєю іграшкою, зрештою, щоб потім легко, потішаючись, його зрадити, просто бракує розуму.
— Але й принципи у Вас, шановна! — вибухнув я, щиро обурений.
— За ними — тисячолітній досвід, — насмішкувато відповіла богиня, перебираючи білими пальчиками темне хутро. — Що від-данішою задемонструє себе жінка, то швидше протверезіє від кохання чоловік і стане владним самодуром. І навпаки: що жорстокіше й зрадливіше вона поводитиметься, що більше збиткуватиметься з чоловіка, що фривольніше гратиметься його почуттями, що менше виказуватиме милосердя, то пекельніше розпалюватиме його жагу — він буде обожнювати й кохати її усім серцем. Так було споконвіку, від Гелени та Даліли аж до Катерини II та Лоли Монтес.
— Не можу заперечувати, — відповів я. — Найзвабливі-шим для чоловіка є образ прекрасної, пристрасної, жорстокої деспотки, яка заради примхи погордливо й без жалю міняє своїх коханців...