Венера в хутрі"
Я мимоволі усміхнувся. Поринувши в задуму, я раптом яскраво уявив собі красуню в оксамитовій кацабайці, оздобленій горностаєвим хутром, і з батогом у руках. Я усміхнувся, згадавши жінку, яку колись так безтямно кохав, хутряну кацабайку, яка так мене збуджувала, батога... І нарешті посміявся зі своїх страждань, кажучи собі: "Лікування було жорстоким, однак радикальним. Головне — я одужав!"
* * *
— То в чому ж мораль цієї історії? — запитав я у Северина, кладучи рукопис на стіл.
— У тому, що я був ослом! — вигукнув він, не обертаючись; йому, здається, було соромно. — Якби ж то я хоч раз відшмагав її батогом!...
— Курйозний засіб, — мовив я. — Твоїм селянкам це ще би могло...
— О, вони звичні до цього, — жваво урвав мене Северин. — А ось уяви собі, як би подіяв батіг на наших витончених, нервових, істеричних дам...
— Та все ж, у чому мораль?
— А в тому, що жінка, за своєю природою чи вихована сучасним чоловіком, є його ворогом і може бути лише рабинею або повелителькою, але ніколи — товаришкою і супутницею в житті. Товаришкою чоловіка жінка може стати лише тоді, коли цілком буде зрівняна з ним у правах, в освіті та праці.
Поки що нам залишається лише один вибір: молот або ж ковадло. А я був ослом, бо дозволив жінці зробити з себе раба... Розумієш?
Звідси й мораль історії: хто дозволяє себе шмагати, той заслуговує батога.
Мені, як сам бачиш, батіг пішов на користь. Рожевий туман перечулення розвіявся, і тепер ніхто й ніколи не змусить мене вважати священних мавп Бенареса* чи півня Платона** образом Божим.