— Ні, так — ні, — Володимир м'яко вивільнився з її обіймів. — Від тебе я вимагаю насамперед правди, — він підвівся і заходив туди й сюди кімнатою. — Якщо ти не мислиш себе без мене, так само, як я, то розлучись з Михайлом, гідно, перед усім світом...
Ольга здригнулася.
— Я не можу, — пробурмотіла вона. — Мої бідолашні діти! Та й Михайло... він так мене кохає! Що скажуть люди? Честь не дозволяє мені...
Володимир підступив до неї і ніжно пригорнув.
— Я тебе не змушую, — м'яко промовив він. — Не вимагаю, щоб ти пішла зі мною, але тоді мусиш свято виконувати свій обов'язок і зректися кохання до мене...
— Володимире! — ледь видушила з себе Ольга, заціпенівши від страху. — Не покидай мене!
Вона упала перед ним ниць і, умиваючись сльозами, обвила його коліна.
— Не покидай мене! Заклинаю Господом Богом! Я не зможу без тебе, я помру... Не покидай!
Володимир спробував її підвести, але Ольга, ридаючи, ще міцніше вчепилася в нього.
— Я завжди кохатиму тебе, — сумно мовив він. — Лише тебе і нікого більше... Я приходитиму щодня. Ми разом вивчатимемо поетів, історію давніх часів, як ростуть квіти, як поводяться тварини, чому сяють на небі зірки... Я любитиму твоїх дітей і твого чоловіка.
Він притулив її до себе й ніжно поцілував у голову.
— Якщо ти можеш поступитися мною, то не кохаєш, — пробурмотіла Ольга.
— Хіба ж я не поступлюся тобою, якщо ти станеш моєю коханкою, залишаючись заміжньою? — гірко промовив Володимир.
Ольга мовчала.
— Ми мусимо зректися наших почуттів, — почав він знову.
— Я не можу!
— Не має іншої ради! Я не дозволю тобі погубити свою душу, — тихо сказав він. — Тепер ти знаєш, чим можеш пожертвувати, а чим — ні.
— Я знаю тільки те, що ти повинен цілком належати мені! — скрикнула Ольга.
— Візьми себе в руки, — гостро урвав він її.—Я мушу вже йти...
— Володимире!
— Не затримуй мене! Даю тобі час розібратися в собі. Напишеш мені, яким буде твоє рішення — так легше... А потім я приїжджатиму до вас, ніби нічого й не трапилося — урівноважений, щирий друг, без нарікань і... без надії!
Володимир простягнув їй руку.
— Ти залишаєш мене, навіть не поцілувавши? — схлипнула Ольга. Вона обвила руками його за шию й міцно уп'ялася устами в його уста, аж кров виступила на них. — А тепер іди! — коротко звеліла вона, поправляючи руками косу, що зісковзнула з голови. — Іди!.. О, ти навіть піти не можеш... Який же ти слабкий!
— Це правда, — затинаючись, визнав Володимир. Він обійняв її, сльози з'явилися йому в очах. — Я слабкий, тож мушу негайно покинути тебе, — він випустив Ольгу з обіймів і кинувся геть з покою.
Уже в санях Володимир ще раз озирнувся. Ольга стояла на східцях, махаючи йому хустинкою...
Даремно чекала вона його наступними днями. Ось уже й надвечір'я Нового року, Володимира сподівалися в гості, проте він не приїхав, натомість прислав першого новорічного дня челядника з візитівкою.
Ольга замкнулася у своєму покої, намарно шукаючи виходу.
Уся мізерність існування, сумніви та біль розривали її бідолашне серденько. Даремно запитувала вона себе, чого ж насправді прагне її душа, та врешті облишила сушити собі голову й пустила все на самоплив, попереду в житті їй ввижався лише фантом безмежного щастя.
Уранці, взувши на ноги пантофлі, вона відразу кинулася до письмового столу. Ольга й сама не усвідомлювала, що пише, праг-
нула тільки одного: щоб він прийшов і погасив її тугу. Вона звеліла козачкові негайно сідлати коня, але той повернувся без відповіді. Не приїхав і Володимир.
Він сидить перед вікном свого кабінету в старенькому фотелі, з якого навсібіч стирчить пакля; за вікном стелиться сумовитий зимовий пейзаж; він читає "Фавста" Ґьоте, якого вважає своєю Біблією, бо лише в цій книзі знаходить втіху та розраду. Жоден твір красного письменства не є таким любим його серцю, як цей.
Ти свідомий лише одного пориву,
Тож і не прагни іншого!
Бо ж у моїх грудях аж дві душі...
Уперше вдається йому збагнути сенс^останнього рядка. Володимир відхиляється на спинку фотеля, заплющує очі — вірш бринить у його душі.
Тихий шерех. Хтось нечутно ступає. Може, кицька? Ах, байдуже, йому не хочеться вставати...
Та нараз лунає приглушений ніжний сміх. Він вражено оглядається і бачить перед собою Ольгу; вона рвучко скидає з себе шубку просто на нього.
Володимир не встигає виборсатися з глибокого фотелю, Ольга вже сидить у нього на колінах, обіймає і шалено цілує.
— Господи! — налякано скрикує Володимир. — Що Ви робите? На яку небезпеку наражаєте себе! Встаньте і негайно їдьте звідси!
— Навіть кроку не зроблю, — проворкотіла Ольга. — Я нічого не боюся, я ж з тобою!
Вона ще міцніше притулилася до нього й поклала голову йому на коліна.
— Ольго, кохана Ольго! Мені серце завмирає від страху за тебе. Благаю, їдь додому!
— Ти мене покинув, я ж такого не вчиню з тобою, залишуся тут, аж доки впаде ніч, і приїжджатиму щоднини, — вперто пообіцяла Ольга.
— Боже збав! — злякався Володимир.
— А я таки буду приїжджати, — рішуче запевнила Ольга. Він довго дивився на неї, ніби намагався зазирнути їй у душу.
Він більше її не впізнавав: невже це та сама полохлива, безвольна жінка?
Його голова палала вогнем.
— Що ж, якщо ти вже визначила мою долю, — схвильовано мовив він, — то кажи...
Ольга не ворушилася.
— Кажи, прошу тебе!
Ольга відчувала, як тремтять їй коліна.
— Я не можу робити вибір між тобою й моїми дітьми, — відповіла вона, не зважуючись підвести на нього очі. — Не муч мене, подаруй мені те, що я дарую тобі: кохання! І нічого більше не питай!
— Я змушений. Заради тебе ж... Ольго, кохана, найдорожча, прошу в тебе вичерпної відповіді! — заблагав Володимир, хоч серце завмирало йому від страху.
— Не хочу відповідати! — відрізала Ольга.
— Ідеться ж бо про тебе, твоє щастя, твоє сумління, твій душевний спокій... — не відступався він.
— Та ні, мова про тебе! — запально заперечила Ольга. — Про твій егоїзм, надуману чесніть, над міру високі засади! Невже ти не здатний на самопожертву? Я ж усім офірую задля тебе!
Володимир зірвався на рівні ноги; соболина Ольжина шуба зісковзнула на підлогу. Ольга теж підвелася, сперлася на високу спинку фотеля, дивлячись на дорогого її серцю чоловіка, як той, охоплений невимовною мукою, міряє важкими кроками кімнату.