Ольга повернулася обличчям до дерев'яного розп'яття над її ліжком, однак не перехрестилася.
— Ні! — вигукнула вона. — Я присягнуся своїми дітьми! Тепер Ви знаєте все, то осудіть мене!
Володимир усе ще не міг відірвати погляду від листів.
— Я був несправедливий до Вас, — озвався врешті він, голос йому тремтів. — Пробачте мені, якщо можете...
Він надто далеко зайшов у своїх звинуваченнях, тож стояв тепер розгублений і безборонний перед нею.
— Не кепкуйте, — відповіла Ольга, сумовито й ніжно глянувши на нього. — Моя вина таки є. Я ще не та жінка, за яку Ви мене мали, але можу невдовзі нею стати. Мені бракує підтримки, я відчуваю, що гину... Я ніколи не знала, що таке чоловік, що таке кохання чоловіка, а тепер відчуваю, що лише воно має найбільшу вагу в житті жінки, без кохання я помру, загину від розпуки. Ви, лише Ви, можете мене порятувати, натомість відштовхуєте!
Володимир притиснув руку до серця, іншою торкнувся чола. Ридаючи, вона кинулася йому на груди і з подвоєною від розпуки силою обвила руками за шию. Незламний, залізний чоловік раптом заплакав, пригорнув до себе нещасну жінку і з шаленою пристрастю припав до її уст. Усе навколо них немов розтануло в імлі, обоє відчували лиш болісну знемогу, з якою билися їхні серця...
У сусідній кімнаті почулися кроки. Володимир відпустив Ольгу й відійшов до вікна. Ольга, ні жива ні мертва, прихилилася до письмового стола. Переступивши поріг, Михайло пронизливим поглядом глянув на них, а тоді сповістив, що святвечірня трапеза чекає на столі. Більше він нічого не сказав, однак, увесь вечір був малослівний і похмурий, Ольга ж вихиляла одного келиха вина за іншим і невимушено бавилася з дітьми, потім засвітила шопку та покликала челядь. З челяддю прийшло двоє колядників — статечний старець з сивою бородою та веселий хлопчак. Вони співали наші чудові старовинні колядки, то безмежно печальні, то ніжно-тужливі, то нестримно веселі, як характер нашого народу. Усі підспівували колядникам.
Коли заспівали про Ісуса, що лежав у скромних яслах, про пастухів, що прийшли побожно вклонитися Йому, посланому спасти нас від смерті й гріха, Ользі перехопило голос від зворушення. Вона покірливо згорнула руки і звела погляд на того, кому віддала свою душу.
Прокинувшись наступного ранку, Ользі здалося, ніби весь світ враз змінився за одну лише ніч. Сонячна плямка на підлозі, іскристий сніг у саду й на ланах, ворони, що стрибали білими заметами й вилискували, немов полаковані, переповнювали її дитячою радістю, а душа тріпотіла від солодкого неспокою.
Другого дня на Різдво Михайло подався до одного дідича по сусідству, де мали зібратися члени його партії.
Володимир знав про це.
Надвечір, коли вже сутеніло, знадвору долинуло теленькання його саней.
Ольга вибігла йому назустріч, та раптом завмерла на порозі й ніяково простягнула гостеві руку. Володимир міцно стиснув її долоньку і підвів кохану схвильовану жінку до невеличкої канапи. Ольга змусила його сісти поруч. Ледь не дівоча цнота прозирала в її єстві, у рухах, коли вона несміливо, ніжно схилила голівку йому на плече. Тієї миті усі її думки звіялися з голови, вона не думала ні про себе, ані навіть про Володимира — просто горнулася до його грудей і була щасливою.
— Ви сподівалися мене? — стиха запитав Володимир. Вона мовчки кивнула, не поворухнувшись, а тоді схопила його
руку й поклала собі на стан.
— Міркуєте собі, напевно, чому це я прийшов?
— Про що тут міркувати? — відповіла вона з дитячою наївністю. — Я Вас кохаю, інше не має значення...
— Ваше сумління не застерігає Вас, що негоже нам піддаватися почуттям? — глухо запитав він.
— Ви ж знаєте, я не маю сумління, — відповіла вона, грайливий усміх осяяв її обличчя.
— Я вже охолов і в змозі тверезо думати, — серйозно мовив Володимир. — Тож усе зважив... Усе тепер залежить від Вас. Я приїхав поговорити з Вами, обміркувати наше майбутнє...
— Про що це Ви? — здивувалася Ольга. — Я Вас кохаю понад усе і нічого більше й знати не хочу!
— Ольго! — майже злякано вигукнув він.
— У чому річ? — вона підвелася з канапи. — Невже хочете сказати, що Ваше захоплення було миттєвим, Ви розчаровані й більше мене не кохаєте?
— Я так Вас кохаю! Ви навіть не уявляєте як... не можете собі уявити... — мовив він зворушливо ніжно. — І лише прагну щастя для Вас. Але так Ви не будете щасливою. Невже це кохання, що вирвало нас із повсякдення, пожбурить Вас у багно, у якому Ви вже тонули, завдаючи тим мені безмежного болю? Досі Ви не були щасливою, однак зберегли честь та подружню вірність. Невже мені судилося стати чоловіком, який навчить Вас грішити, лицемірити й обманювати? Як збережете душевну рівновагу, якщо Вам доведеться вести подвійне життя: одне — із законним мужем, а інше — з коханцем? Якщо вже й самі не зможете збагнути, де правда, а де брехня? Такого я не можу допустити. Я не хочу занапастити Вашої душі, навпаки — прагну її зцілити, вирвати з лабетів марнославства, порятувати, а не погубити. Ольго! Кохана, моя кохано Ольго! Повір мені, я не здатний на те, що іншим вдається так легко... О, яка це мука, що я не смію сказати тобі: "Будь моєю дружиною!" Я визнаю шлюб за таїнство. Украсти дружину потай від чоловіка, до того ж, твого чоловіка — це така мерзота! Я його люблю і поважаю, однак не можу тебе з ним ділити. Я зумію відмовитися від тебе, та називати своєю, знаючи, що кохану жінку обіймає інший, понад мої сили.
Ольга слухала його з широко розплющеними очима.
— Чого ж ти хочеш? Я не розумію тебе... Він мій муж і має святе право на мене...
— Якщо це право, справді, святе, — суворо зауважив Володимир, — то ми не зазіхатимемо на нього, принаймні я.
— Володимире! — його ім'я болісно вихопилося їй з грудей, вона обвила руками його шию. — Що ж мені робити? Скажи! Я ж прагну того, чого прагнеш ти!
— Я хочу, щоб ми обоє залишилися порядними людьми, Ольго, — відповів Володимир. — Чесними... Ти кохаєш мене?
Ольга пристрасно припала вологими гарячими устами до його уст.
— Лише тепер я збагнула, що таке справжнє кохання, — прошепотіла вона. — Я не можу жити без тебе, без твоїх очей, твого голосу. Поцілуй мене!