У запальному пориві вона поставила ногу на його фотель, ненависть і жадоба крові палали в її очах.
— Гаразд, тож вислухайте мене! — у голосі Володимира забриніла крига. — Ви надзвичайно вродлива жінка, сильна духом, та, попри те, м'яка і ніжна, Ви створені для того, щоб кинути собі до ніг найшляхетнішого чоловіка. Та чи може це Вас задовольнити? Ніколи! Ви прагнете щоднини святкувати перемогу, щоночі спочивати на нових лаврах. Ваше марнославство ненаситне, жадоба владарювати точить Ваше серце, однак, маленьке бідолашне серденько не відновлюється так, як у міфічного титана, а тому Вам судилося тільки одне: відраза до життя, ненависть до людей і самозневага.
Ольга застогнала, а тоді, вчепившись руками у волосся й заскреготавши зубами, голосно розридалася. Коли вона здійняла руки, кацабайка розхристалася на її схвильованих грудях. Ольга нависла над Володимиром, наче Менада, люта, з палаючими від гніву очима, сколошканим волоссям.
Володимир підвівся.
Ольга розпучливо зойкнула, потрясаючи стиснутими кулачками...
Він дивився на неї, насупивши чоло. Руки в неї опустилися, голова схилилася на груди. Наступної миті його вже не було в покої, а вона, хлипаючи, лежала на килимі...
Минали дні, тижні, минув місяць.
Володимир не з'являвся.
її чоловіка він також уникав.
Ольга невимовно страждала. Тепер вона знає, що він кохає її і зневажає водночас. Його прихильність та ненависть щораз більше розпалюють її пристрасть. Вона пише листа і тут же рве його на клоччя; велить сідлати коня, але не їде до нього. Годинами стоїть у кухні, не зводячи очей з полум'я у печі. Незвідане досі почуття оселилося в її душі. Усі її думки лише про нього. Стоячи у сутінках біля вікна, Ольга даремно прислухається, сподіваючись почути цокіт підків його коня, його кроки, голос. Щоночі її мучить безсоння, і засинає вона лиш на світанку.
Щойно тепер вона розуміє поетів і музику.
Стемніло. Ольга сидить за фортепіано і грає "Місячну сонату", а сльози невпинно котяться з очей. її чоловік тихо підходить ззаду й пригортає її до себе. Він ні про що не запитує, вона теж мовчки тулиться головою до його грудей і плаче...
Голос Ольги перейшов на шепіт. Вона знічено відвернулася від мене, її душа тремтіла від ніжного, щирого кохання.
— На Святвечір, — повела вона далі свою розповідь, — Ольга з чоловіком поверталися саньми з Тулави, куди Михайло відвозив якісь папери тамтешньому священикові. Вони проїжджали повз садибу Володимира. Ольга аж стерпла від страху, коли її чоловік несподівано звелів спинити коней перед брамою.
— Ходімо, запросимо його до нас у гості, — сказав Михайло. Ольга навіть не ворухнулася.
— Не хочеш?
Ольга заперечно похитала головою. Михайло увійшов до будинку й невдовзі повернувся разом із Володимиром. Той поштиво привітався й сів у сани. Усю дорогу ніхто не зронив і слова. Ольга сиділа, заціпенівши, поруч з Володимиром і лише раз здригнулася, відчувши його мимовільний дотик. Коли вони прибули на місце, Володимир з дивним усміхом на устах обвів поглядом знайоме подвір'я.
Михайло допоміг дружині зійти з саней, зняв з неї важку шубу і мовив, задоволено потираючи руки:
— Зараз влаштуємо розкішний Святвечір, ось тільки погляну, що там роблять діти, — і він покинув Ольгу з Володимиром наодинці в салоні.
Ольга театрально впала у фотель і недбало прикурила цигарку. Раптом вона дзвінко засміялася.
— Ваша нехіть і зневага до мене заходять вже надто далеко! Ви навіть не бажаєте перебувати зі мною під одним дахом...
— Ви не хочете мене розуміти, — холодно зауважив Володимир.
— Ах! — вигукнула Ольга. — Ви не здатні на глибокі почуття, інакше були б прихильніші до мене.
Володимир зблід.
— Ви так гадаєте? То вислухайте мене ще раз! Я Вас кохаю! Ольга викинула цигарку й хрипко засміялася.
— І Ви перша жінка, яку я покохав, — спокійно мовив він. — Я страждаю від невимовного кохання до Вас, та не тому, що не можу Вами володіти, а тому, що не смію собі це дозволити. Моє серце розривається від болю, як може в такій прекрасній жінці вживатися чудова душа і жахливий характер.
Обличчя Ольги спотворив біль, вона полохливо й благально глянула на нього.
— Не дивіться на мене так! — скрикнув Володимир. — Я, мабуть, завдаю Вам болю, однак, не маю до Вас співчуття. Чи мали Ви співчуття до юного Богдана, якого господар маєтку в Заваллі убив у березовому гаю через Вас? А до Дмитра Литвина, якого Ви довели до божевілля й самогубства? Він застрелився, його кров окропила стіни кімнати! Чи подумали Ви про свого чоловіка й дітей, заохочуючи залицяння Завадського та графа?..
— Коли таке було? — нажахано скрикнула Ольга, підхопившись з фотелю й заломивши руки. — Хто Вам такого наплів?
— Про це говорять усі, кому не ліньки, — глузливо мовив Володимир.
— То всі брешуть! — Ольга енергійно стріпнула голівкою. її очі та щоки палали. — Я кажу правду, Володимире, — у її голосі звучало тверде переконання. — Ця кров, жодна її краплина, не на моєму сумлінні.
— Не тратьте зусиль, — здушено урвав її Володимир. — Я Вам не вірю!
Ольга дивилася на нього поглядом, сповненим безмежного болю й кохання; вона не заплакала; похиливши голову, вийшла до сусіднього покою.
— То, може, повірите цим листам! — гукнула вона звідти, виймаючи з шухляди свого письмового стола пакет, перев'язаний рожевою стрічкою.
Володимир увійшов услід за нею.
— Ваш чоловік будь-якої миті може увійти сюди, — коротко кинув він.
— Хай заходить, — відповіла Ольга з виразом ображеної невинності на обличчі. — Я не дозволю обмовляти себе! Вислухайте спершу мої виправдання, а тоді вже судіть! Ось лист Литвина, написаний за два дні до смерті. Чи може такого листа написати людина, яка має намір накласти на себе руки через нещасливе кохання? — вона зневажливо пожбурила Володимирові листа. Володимир розгорнув аркуша і з гарячковим поспіхом перебіг очима рядки. — А тут ось маєте листи Богдана. Читайте! Чи схожі вони на листи коханця, що гине через жінку на дуелі? Литвин застрелився через борги, які довели його до банкрутства, а Богдан прийняв виклик на дуель від дідича з Завалля, щоб поквитатися за образу під час картярської гри. Ось листи Завадського, графа Мнішека та всіх інших, кого називають моїми залицяльниками. Чи так пишуть чоловіки до жінки, яка обдарувала їх своєю прихильністю? Визнаю, я кокетка, марнославна, спрагла перемог, жорстока, але я не грішна, не пропаща. За те, що я подобаюсь чоловікам, жінки готові облити мене брудом й звинуватити в усіх земних гріхах. Бувало, і я оступалася, та не так, як кажете Ви. Я ніколи не порушувала подружньої вірності, присягаюся Вам!