Та вояки на огирях баских
Стрімкою лавою зустріли їх
І грізні, наче блискавки вночі,
На левів здійняли свої мечі!
Заколихались хвилі людських лав,
Хропіли коні, крик і зойк лунав,
Безжальний меч на спраглу землю нив,
Неначе з чаші, першу кров пролив.
Літає птаство тополевих стріл,
Лягають вояки в кривавий пил,
Січуть мечі, виблискують клинки,—
Уже упали з коней ватажки,
Арабів рев і бойова яса
До місяця здіймались в небеса.
Від блискавиць, що били без завад,
І в камені не рятувавсь булат.
Злітав грози й покари грізний спис,
І ворог ворога душив і тис.
Лютують чорні леви, в'ється пил,
А білі диви не втрачають сил.
Відважний вершник в битву поспіша,
Але в Меджнуна колеться душа.
Боєць жене коня у битви вир —
Меджнун уклінно молиться про мир.
Боєць вражає ворога мечем —
Меджнун себе разить гірким жалем.
Ридав Меджнун, лякаючи бійців,
До миру закликаючи бійців.
Коли б не сором, зма́рив би Меджнун,
На власне військо вдарив би Меджнун.
Коли б ворожих не боявся кпин,
Із власним військом радо бився б він.
Коли б не пік його ворожий сміх,
Стинав би голови братів своїх.
Коли б спромога в Меджнуна була,
У друзів лучила б його стріла.
Коли б корилася йому рука,
Убив би він свого захисника.
Своїх не залишаючи рядів,
Він перемогам ворога радів;
Тут гинули його товариші,
А він за ворога моливсь в душі.
Бійцеві ворог голову стинав,
А він убивці руку цілував!
Скеровуючи спис у ворогів,
Не їм, не їм поразки він хотів,
Бо лиш звитяжили його бійці —
Не міг він лука й стріл втримать в руці;
Коли ж перемагав Лейли загін,
Од радості, мов лев, підводивсь він!
Сказав йому один боєць і друг:
"Мов колесо ганяєш ти навкруг!
Ми задля тебе жертвуєм життям,
А ти допомагаєш ворогам!"
Меджнун сказав: "На меч нема надій,
Коли моя кохана — ворог мій!
Із ворогами битви не страшні,
А з милою — як битися мені?
Ми загибаємо в бою від ран,
Але любов нам сяє крізь туман.
За мого друга б'ється ворог мій...
Хто ж друг мені — збагни і зрозумій?
Віддав своє коханій серце я,
Де б'ється серце — там душа моя.
За милу вмерти — в цім життя моє.
Кохає той, хто душу віддає.
Я душу їй віддав на вічні дні,—
То що до ваших скорбних душ мені!"
В цей час на полі бою Ноуфаль,
Мов п'яний слон, топтав, забувши жаль.
Тонку стрілу пускаючи в політ,
Своїм ударом сотрясав він світ;
З'являвсь — і голови злітали в пил,
І меч точив струмками кров із тіл.
Уже скінчився день, невже й вночі
Щербити воїнам свої мечі?
Коли яскравий день примерх і зблід
І тьмою вкрився синій небовид,
Коли прийшла чорноволоса ніч
І дневі голову зітнула з пліч,—
Спинили битву вороги страшну
Й на полі бою обляглись для сну.
Минула ніч — спочину зодіак,
Нового ранку засміявсь Зохак,
І зміями Зохака у руці
Відчули знов списи меткі бійці.
До табору захисників Лейли
Нові загони свіжі прибули,
Мов хмара, воїни укрили діл,
В озброєнні списів, мечів і стріл.
Ноуфаль порозумів, що тільки мир
Тепер залагодити може спір,—
Він вирядив до ворога послів
Й такі слова сказати їм звелів:
"Хай змовкне меч! Ні слова про війну!:
Я злагодою сватання почну.
Я родичам звабливої Лейли,
Щоб за Меджнуна пері віддали,
Не вдаючись тепер до боротьби,
Віддам з моїх скарбниць усі скарби.
Коли б це сватання ваш рід схвалив,
І ми сп'яніли б від солодких слів,
Коли немає цукру задля нас,—
На оцет годі витрачати час,
Бо що і як полагодять мечі,
Коли не дійдуть згоди діячі?"
Меджнун знов докоряє Ноуфалю
Меджнун, почувши вість про згоду й мир,
Накинувся, немов підбитий звір,
На Ноуфаля, мужнього бійця:
"Так ти з'єднав залюблені серця?
Коли перемогти нема надій —
Чи варто нам розпочинати бій?
Невже для миру військо ти зібрав?
Меч вихопив і в піхви заховав!
Кого ти полонив, кого злякав?
Де пері та, що ти мені шукав?
Даремно мчав твій кінь, як ураган,
Даремно в пустку кидав ти аркан!
Укласти мир — оце ти тільки й міг,
Кого ж, як не мене, ти переміг?
Був з примусу мій друг між ворогів —
Ти ворогом мені його зробив.
Ті двері, що коханням я б відкрив,
Ти заложив на тисячу замків.
Доволі з мене дружніх запорук,
Моє майбутнє зруйнував мій друг.
Ну що ж, відколи ця стоїть земля,
Кінь завжди побиває короля.
І той чабан, що вівці випаса,
Стріляє в вовка, а влучає в пса.
Ти сіяв щедро, де ж твої жнива?
Були слова й зосталися слова!"
В гірких словах почувши тугу й гнів,
Образи Ноуфаль не затаїв.
"Не досить війська я для битви мав —
І з ворогом підступно мир уклав,
У тому не вбачаючи вини;
Я не відмовивсь, друже, від війни.
Ні, я не шкодуватиму зусиль,
Я скличу грізне військо звідусіль
І не змирюсь, покіль мечем мій гнів
Твоїх не упокорить ворогів!"
І від Медіни до Багдада враз
Від Ноуфаля полетів наказ,—
Він готувався вдень, не спав вночі,
Поклав надію на важкі мечі
І, з військом ставши між високих гір,
Для приятеля знов порушив мир.
Друга битва Ноуфаля
Півнеба обложили прапори.
Стрімка вершина Букубейс-гори
Од землетрусу впала — це до лав
Ноуфаль хоробре військо лаштував.
А вороги, почувши клич біди,
Ставали теж у бойові ряди,
І племені ворожого водій,
Що з вежі приглядався до подій,
Побачив степ в кинджалах і мечах —
І світ йому потьмарився в очах!
Від реву сурм, від вигуків бійців
Здригаються серця в тілах мерців.
Не дозволяє розум кров пролить,
А честь на битву знову йти велить.
Кров пролилась на степові горби —
Поток змиває вікові скарби!
Зійшлись загони — сонце вкрила мла,
Вгрузає меч в напружені тіла,
В пісках, зволожених річками сліз,
Кривавник-каріоль в той день проріс.
В живому серці сором вже зотлів,
Вже меч стидався зрубаних голів,
Та Ноуфаль, скривавлений, в пилу,
Як велетень, удрузк трощив скалу,
Немов дракон, з'являвся — меч злітав,
А він убитого конем топтав;