Один удар — і ворог в землю вгруз,
Хоч був міцний, немов гора Альбурз.
Так вирували шал і лють бійців,
Що з тронів стали труни для мерців!
Коли народи у супрязі йдуть,—
Зі скель на ниви воду приведуть,
Але незлагода породить зло
І висушить найглибше джерело.
То був щасливий день — дались взнаки
Бійцям Лейли Ноуфаля вояки!
До Ноуфаля в розпачі прийшли
Старшини й шейхи племені Лейли
І цілували ніг його сліди:
"О судія, правдиво розсуди!
Ти ворога звитяжив і розбив,—
Вважай за мертвих нас, твоїх рабів!
На безоружних не здіймай війни
І руку миру бранцям простягни.
Спинити суд страшний приходить час,
Бо й в небі суд страшний чекає нас.
Коли ідуть на тебе вороги,
Ти мусиш нищити їх до ноги,
А ми ж покидали свої щити,—
Чи й безоружних нищитимеш ти?
Докіль ми будем чути мову стріл,
І лити кров, і падати без сил?"
Ці скарги втишили звитяжця гнів,
І він сказав: "Покару я спинив,
Не буде крові — тільки цюю ж мить
До мене наречену приведіть!"
І горем знищений упав у прах
Красуні батько, як підбитий птах:
"Ти, що мечем поєднуєш серця,
Єдино гідний слави і вінця!
Ось я перед тобою на землі,
Згляньсь, переможче, на мої жалі!
На глум людський себе віддав я сам,
Сам винний, що ім'я мені — аджам!
Вся кров, що пролилась в ці дні сумні,
Лежить важким прокльоном на мені.
За гріх тяжкий, за кров моїх братів
Я спаленіти б на вогні хотів!
Коли б мою дочку ти повелів
Віддать послідньому з твоїх рабів,
Я без вагань тобі скоривсь би враз
І виконав би радо твій наказ.
Коли б Лейлу — журбу моїх безсонь —
Ти, мов алое, кинув у вогонь,
Коли б в колодязь ти її жбурнув
Чи то мечем надвоє розітнув,—
Я б покорився, й слова б не прорік,
І вірно б слугував тобі свій вік!
Але дитя віддать поріддю згуб,
Кому кайдани личать, а не шлюб?
Не здійсниться єднання світла й тьми,
Не змиримо вогню і хмизу ми.
Меджнунів розум полонила тьма,
В безумного майбутності нема,
Без тями він блукає по степах,
В захланності своїй згубивши шлях,
Всіх зневажає він і все клене,
Ганьбою він укриє і мене!
Людині благородній честь велить
Своє ім'я і гідність боронить,
А вже немає вітру в цій землі,
Що глуму не приніс моїй Лейлі.
Коли ти певно вирок свій прорік,
То цим мене занеславиш ти навік.
Щасливіший, кого поглинув змій,
Ніж той, хто у ганьбі лишивсь живий!
Коли мені даєш ти вільну путь,
То й сам на віки вічні вільний будь,
А коли ні, я не схилю чола,
Заприсягаюся — помре Лейла,
Я голову дочці зрубаю сам
І кину в пащу безпритульним псам,—
Нехай в пилу її пожруть вони,
Лиху причину миру і війни".
На батьків жаль, на цей пекучий сум,
Ноуфаль приборкав почуттів самум,
Суворий воїн призабув свій гнів,
Старого батька він з землі підвів:
"Хоч ось стоять за мною вояки,
Та я добром прошу в тебе дочки,
Не буду силою тебе хилить,
Роби лиш так, як серце повелить.
Присилувана жінка — хліб черствий,
Гірка халва, а не п'янкий напій,—
Хоч я для друга рушив на борню,
Й для нього я наруги не вчиню".
І Ноуфалів почет весь і двір
Також обстоювали дружбу й мир:
"Хто втратив розум, той безумцем став.
Хто честь поправ, той сам себе скарав.
Хто пристрасть взяв поводирем своїм,
Господарем не ввійде в шлюбний дім.
Рятунок дай йому і щастя дай —
Він власне щастя поруйнує вкрай.
Коли ти в бій за нього нас послав,
Він перемоги ворогам бажав.
Заради нього ми зламали мир,
А він гукав нам у лице такбир!
Несповна розуму, здається, він,—
То плаче він, а то сміється він.
В поєднанні двох спалених сердець
Завжди заховано лихий кінець.
Не тільки їх лиха недоля жде,
Але й на тебе сором упаде.
Покинь безумного, є честь у нас,
І в ній єдиний твій дороговказ".
Ноуфаль пораду щиро зрозумів
І військо звідти геть своє повів,
Але Меджнун не міг зректись Лейли —
Йому удару в серце завдали,
І він прийшов у Ноуфалів стан,
Клекочучи од гніву, як вулкан:
"О ти, що не жалів для друга слів,
А справжнім ділом дружби не довів!
Коли вже день ішов мені навстріч,
Мене ти кинув в безнадійну ніч.
В мисливця випурхнула дичина!
Ти поміч обіцяв,— а де вона?
Ти до води оспраглого привів,
Та в пекло кинув — спраги не втолив!
Мед розчинив ти у п'янкім вині,
Солодкого ж питва не дав мені.
Сидів я за столом пахущих страв,
А ти мене, як муху, геть прогнав.
Раз мусила вузлом скінчитись нить,
Було б тобі й бавовни не садить!"
І він від Ноуфаля в степ помчав,
Немов його шалений вихор гнав.
Ноуфаль шукав його по всіх шляхах,
Але Меджнун мов згинув у пісках.
Печаль безумного, і жаль, і гнів
Лише тепер Ноуфаль порозумів.
Меджнун звільняє сарни
Коли, не злікувавши серця ран,
Меджнун покинув Ноуфалів стан,
Помчав він по пісках і поміж скель
У прірву сонцем спалених пустель.
Безумний жаль Меджнуна поривав,
Про віроломство друга він співав,
На долю скаржився в гірких піснях...
Гула пустеля. Не кінчався шлях.
Крізь сльози, що лилися з-під повік,
Меджнун сільце побачив зоддалік.
Пустельних хащів милі пожильці,
Заплуталися лані в тім сільці,
І вже до них зближався звіролов,
Щоб кров пролити — безневинну кров.
Меджнуна охопили жаль і гнів,
Мисливця він словами зупинив:
"Згадай про давній звичай, що велить
Тобі із гостем здобич поділить!
Ти хочеш жити? Хочуть і вони!
Створінням вільним волю поверни.
Не убивай безвинного єства,—
І серце є в них, і душа жива.
О полохливі очі й ніжний стан!
"Не гнівайся на них" — велить коран.
Невже, про жаль забувши і про гріх,
Тобі дозволить серце вбити їх?
Будь вищий від нелюдяних бажань,
Найбільший гріх у світі — вбити лань!
В її очах — кохання і весна,
На милу схожа поглядом вона,
Заради днів щасливої весни
І милої очей її звільни!
Цій гордій шийці рівної нема,
Не для ножа вона й не для ярма!