Чи бачив ти таку красу раніш?
Невже ти покладеш її під ніж?
Ці чорні очі ніжністю зігрій,
Гріх їм зотліти у землі сирій.
А білі груди — о, невже їх теж
Ти на вогонь пектися покладеш?
А ніжні ноги, мов стрункий бамбук,
Повір — вони не створені для мук!
Коли ти серцем не затявсь на злі,
Не кидай лані на хребет землі!"
Від повних болю цих благальних слів
Здивований мисливець скам'янів.
"Я догодив би з радістю тобі,
Коли б не мав родини на горбі!
Сьогодні здобич є в моїм сільці,
А часом жду я цілі місяці;
Скажи, чи до краси мені тоді,
Коли живу я у тяжкій нужді?
Ти маєш жаль до ланей? То не плач —
Купи у мене їх, бо ти ж багач".
Меджнунові мисливець уклонивсь,
Безумець легко із сідла схопивсь,
Мисливцеві віддав коня ту ж мить,
Бо він не мав чим іншим заплатить,
Він з ланями зоставсь, а вдалині
Уже зникав мисливець на коні.
Не з жалості, що в серці свому мав,
Безумець ланям очі цілував,
Хоч то й не очі милої були —
Була журба в них, як в очах Лейли.
З молитвою Меджнун сільце розбив
І бідні сотворіння повільнив,
І з ними в степ подався, сам як лань,
З грудьми надірваними від ридань.
Поміж сипких блукаючи пісків,
Меджнун спалав, на пар перекипів,
Зотлів душею на палких вітрах,
Порвав одежі шовк на чагарях.
Вбиралась ніч у чорне піткання,
Приховувало сонце пряжу дня,—
Втрачав безумець лік ночей і днів,
Конав з кохання до Лейли, марнів,
Зчорнів від горя, випаливсь і схуд,
Що вже не міг його впізнати люд.
Задушливих ночей важка пітьма.
Вузька дорога — їй кінця нема.
Мов ящірка, ховався на ніч він
В якійсь норі, в печері між руїн.
Котились перли з-під його повік,
У горлі застрявав болючий крик.
Його вогонь пекельний тлив і гриз,
Немов на вогнищі зотлілий хмиз.
І сон не йшов безумцеві до віч,
І лист його життя зчорнів, як ніч.
Розмова Меджнуна з вороном
Коли благословилося на світ
І пазолоттю вкрився небозвід,
А жовтої троянди сміх розцвівсь
І в синяві з червоним пасмом зливсь,
Меджнун, мов цвіт зів'ялий на вітрах,
Слізьми кропив важкий пустельний шлях.
Він гнав свого човна в журбі й біді
По ріках сліз, як по гіркій воді.
Спалило сонце синю височінь,—
В пустелі вигорілій, мов черінь,
Під деревом, що слало тінь легку,
Меджнун спочити сів у холодку.
Подібно до прозористого скла,
У затінку дерев вода текла,
І похилялась до води трава,
Зелена й запахуща, лугова.
Меджнуна неугавний жар палив,
Він спрагу біля джерела втолив
І відпочив душею від терзань,
Від сліз гірких і марних запитань.
Поклавшись на шовки зелених трав,
Він дерево чудовне споглядав
І враз побачив — на його гілках
Сидить вогненноокий ворон-птах.
Побачивши його, помислив він,
Що з вороном у нього шлях один,
І вимовив: "Душею білий ти,
Як міг ти чорні шати одягти?
Чому твій колір — ніч? Де ж сяйво днів?
З якої ти печалі почорнів?
Адже це я самітний, а не ти,—
Чому ж вдягнув ти колір самоти?
Якщо ти серцем також спаленів,
Чому боїшся ти моїх вогнів?
Чому ти геть летиш, легкий, як пил,
Від того, хто в степу упав без сил?
Чи, може, ти хатиб — читець хутби —
І вдягся в чорне з вироку судьби?
А може, ти невольник, чорний раб,
У котрого в руці дзвінкий рубаб?
Коли я — шах, то ти — мій балдахін,
То як же може буть не чорним він?
Полинь туди, де в самоті мій друг,
Скажи, що я один, що тьма навкруг,
Що я загину на моїй путі
В оцій спустошеності й самоті!
Ти кажеш: "Я тобі допоможу!"
Але я скоро перейду межу,
І мрію запальну, й мою любов
Укриє небуття важкий покров;
Коли не бачать очі вже мети,
Як можуть ліки нам допомогти?
Коли життя ягняті вовк втина,
Чи допоможе лемент чабана?
Байдуже, з чого мур ти змурував,
Коли потік підмурок зруйнував.
Коли засіви спалено давно,
Чи піде дощ, чи ні — вже все одно!"
Так той зухвалець скаржився й ридав,
А птах на нього з гілки поглядав,
Коли ж слова завмерли на устах,
Ударив крилами похмурий птах.
Меджнун почув його захриплий крик
І вже в лихій пустелі ворон зник.
І чорні крила розпростерла ніч,
Кажан прокинувсь, і заплакав сич,
І, наче очі ворога, вгорі
Засяяли небесні ліхтарі.
Упав Меджнун в задушливу пітьму,
Мов очі ворон виклював йому,
І до світання зотлівав вночі,
Подібно до повільної свічі...
Стара жебрачка веде Меджнуна
до шатра Лейли
Коли на обрії мандрівний диск
Розлив гарячий і сліпучий блиск,
Розквітли щирі очі, наче цвіт,
Немов нічний яскравий самоцвіт.
Всі сльози серця виливши вночі,
Меджнун, немов метелик до свічі,
З лихих пісків, що душу облягли,
Подався до коханої Лейли.
Біля її шатра несамохіть
До серця руку він приклав на мить,
Відчувши в грудях болісне биття,
Як мрець, що повертає до життя.
З'явилась жінка тут, стара й страшна,
Вела безумця на цепу вона.
Безумець той кайданами гримів,
Біди своєї мов не розумів.
Побачив їх Меджнун, і заволав,
І так ту жінку богом заклинав:
"Нещасний цей, чому в кайданах він?
З яких країв прийшов незнаних він?"
Сказала жінка: "Коли хочеш знать,
Не в'язень цей безумець і не тать.
Аж ось в біді до чого я дійшла:
Безумця налигала, як вола,
І, щоб здолати злидні та біду,
Лиш засвітає — в жебри з ним іду.
Буває день, але не кожен з днів,
Ми назбираєм жменьку-дві харчів;
Від нього я нічого не втаю,
Мені — моє, йому — його даю,
Ні крихти не лишається між нас,
Отак ми і харчуємось весь час".
Меджнун старій одразу ж в ноги впав
І в розпачі страхітнім проволав:
"Від цих заліз нещасного звільни,
Мені належать, не йому, вони,
Бо збожеволів од кохання — я,
Кайданів вартий і страждання — я!
Налиганий, у скруті і ганьбі,
Слухняно я коритимусь тобі.
Народ тут добрий, щедро подає,
Що ми здобудемо — усе твоє!"
З надією на більші бариші,
Вона взяла його в товариші,
З безумця поскидала ланцюги,
Колодку, й цеп, і драні бесаги,