Коли Ноуфаль порозумів, що гість
Через любов свою не п'є, не їсть,
Що він жагою до Лейли стліва,
Що прикрі інші всі йому слова,—
Він говорити тільки про Лейлу
Почав з безумцем, що лежав в пилу,—
І страдник від чутливих щирих слів
Немов воскрес і серцем звеселів,
І стишилась душа його смутна,
І з Ноуфалем випив він вина,
Бо вірив Ноуфалю,— для душі
Потрібні віддані товариші!
Душа його палала, він ридав,
Касиди про Лейлу дзвінкі складав,
Солодкозвучні вірші, як колись,
Із уст його, з душі його лились,
Меджнунові Ноуфаль відповідав,
Немов з руїн будову піднімав:
"В розлуці з світочем, що зник вночі,
Не спопелій, подібно до свічі!
Чи золотом, чи владою в свій час,
А чи мечем я поєднаю вас.
Вона, мов пташка, злине в небозвід,
Але я й там знайду красуні слід.
Хай іскрою сховається в скалу —
Залізом звідти виведу Лейлу.
Покіль її тобі я не віддам,
Спокою я не знатиму і сам!"
Меджнун почувсь, мов птиця на крилі,
І другові вклонився до землі:
"Слова твої — бальзам на мозок мій.
Коли ти, друже, не хитруєш,— дій!
Шаленцеві, що плаче ночі й дні,
Добром Лейлу не віддадуть мені.
Хто б у пісках троянду посадив?
Вона — дитя зорі, я — темний див.
Ні, не для мене створена Лейла —
Я не нап'юся з того джерела.
Помічники у мене вже були,
Але нічого ми не досягли,
Хоч витратили срібло все дотла,—
Вітрила чорні доля підняла!
Мені берешся ти допомогти!
Можливо, й справді чудотворець ти,
Але боюсь, що захват твій мине —
На півшляху покинеш ти мене.
Як покладеш ти край моїй журбі,
Вклонюся я з подякою тобі;
Коли ж слова твої лиш тлін і прах,—
Покинь мене в оцих сипких пісках,
Щоб до своїх я повернувся справ
І що зазнати маю — те зазнав!"
Від скарг Меджнуна і ридань таких
Душею Ноуфаль і сам знеміг,
Схилився над знедоленим отим,
Як вірний друг, як щирий побратим,
І так, підвладний щирим почуттям,
Заприсягнувсь пророком і життям:
"Клянусь, що меч свій і свої скарби,
Всі сили я віддам для боротьби!
Не їстиму й не буду знати сну,
Покіль сповна мети не осягну.
Але не зв'язуй по руках мене —
Покинь своє карання навісне.
Чекай спокійно й слово дай тверде,
Що безум знов тебе не обпаде.
Дай відпочинок власному вогню,
А я залізну браму відчиню!"
Меджнун, побачивши такий напій,
У ньому визнав порятунок свій,
Повірив Ноуфалевим словам,
Його не гнав, не шаленів і сам
І вогнище своїх палких бажань
Залив на час водою сподівань.
Він в Ноуфалів стан конем помчав,
Біля Ноуфаля власним станом став;
Сходив у лазню, де не був давно;
Одягся гарно, їв і пив вино;
І вив'язав за звичаєм чалму,
І знову підкорився руд йому;
В піснях, як сонце, зорі і росу,
Прославив він коханої красу.
Ноуфаль Меджнуна щиро полюбив,
Добром дарив, не шкодував скарбів,—
Одягнений коштовно й до ладу,
Меджнун ожив, змінився на виду,
Лице зарожевіло, зжовкле з мук,
І випрямився стан, немов бамбук;
Для нього ранок знов долав пітьму,
І сонце знов всміхалося йому,
І простилавсь зелений килим трав,
І чашу кущ троянди піднімав.
Меджнун у рівновазі тихих днів
На раді розуму в думках зміцнів.
Ноуфаль, великодушний щирий друг,
Звільнив його від мук і осоруг,
Він лиш його в своєму серці мав
І лиш за нього келих піднімав.
Так в радощах, не звіданих давно,
Три місяці вони пили вино.
Меджнун докоряє Ноуфалю
Лилось міцне вино, минали дні,
Лунали й не кінчалися пісні,
Та все ж Меджнун душею не затих,
І Ноуфаль діждався скарг палких:
"Ти, що зостався при своїх словах,
На вітер зради кинувши мій прах!
Де здійснення моїх надій і снів?
Ти й половини клятви не здійснив!
Ти взяв мій мед, пустельний мій ясмин,
А що за них я маю навзамін?
Ти сон мій знищив, спокій одібрав,
На нетерпіння, мов на смерть, скарав!
Мені ти присягавсь, як друг і брат,
Але чи зменшилось у мене втрат?
Сто ран мені словами ти завдав —
Про ліки для душі і не згадав!
Урвавсь терпець, мій розум на межі,—
Я гину, Ноуфаль, допоможи!
Вогонь — кохання, а полова — я.
Не бачу здійснень твого слова я.
Чи це сумісне з дружнім почуттям?
Допомагають друзі краще нам!
Слова невірні йдуть за півціни,
Не гідні мужа й воїна вони.
Покинь мене чи дружбу доведи,—
Я прагну знов цілющої води!
Напитись дай мені із джерела,
Дай скарб оселі, спаленій дотла.
Мене з моїм коханням поєднай
Або безумцем знов мене вважай,—
Верни мені Лейлу, мій рай, мій цвіт,
Чи згине все — і я, й життя, і світ!"
Битва Ноуфаля з племенем Лейли
Тих скарг відчувши непоборний тиск,
Розтанув серцем Ноуфаль, як віск,
В обуренні бурнус зірвав з плеча,
Вдянув кольчугу, вихопив меча,
Сто воїнів — добірну рать свою,—
Легких в сідлі, досвідчених в бою,
Свій розгорнувши стяг, вперед повів,
Мов чорний лев, мов непоборний див.
Як у ворожу землю рать прийшла,
Він вислав до шатрів Лейли посла:
"Ось я і військо, схоже на вогонь!
Ми стоїмо, закуті в грізну бронь.
Віддайте нам свою Лейлу добром
Або ж я кину військо напролом,
Всіх подолаю і повергну ниць —
І дві зорі з'єднаю силоміць!
Тоді оспраглий розцвіте засів
Й віддячиться тому, хто грунт зросив".
І повернувсь посол у табір свій,
Розбився дружби дорогий сулій
Об відповідь: "Ти вихопив меча!
Лице Лейли — зоря, а не кульча!
Ніхто ще з неба не знімав зорі,
То й ти у цій не переможеш грі.
Не віддамо Лейлу поріддю тьми!
Меча твого не боїмося ми".
Хіть-нехіть Ноуфалю посланець
Переказав ворожий рішенець.
"Скажи їм знов,— розгнівавсь Ноуфаль,—
Меч у бою не думає про жаль,
Сталь креше іскри, на ворожу рать
Хайуни прудконогі хутко мчать.
Нехай вони впокоряться цю ж мить,—
Морської хвилі їм не зупинить!"
І знов до ворогів подавсь гонець,
Але новий ворожий рішенець
Знов Ноуфаля не задовольнив,
Вогнем пробивсь йому до серця гнів,—
Мечі із піхов мужі здобули,
Як леви, рушили на рід Лейли,