Коли б про друга бідного могла
Почути вість зажурена Лейла,
Не так би обпікав їй душу жар,
Упав би з серця у Лейли тягар.
У пальмовий, у мальовничий гай,
Неначе в створений для гурій рай,
З своїми подругами прибула,
Мов пава виступаючи, Лейла.
Вона з'явилась на квітчастий луг —
І безліч квітів розцвіло навкруг,
А лиш злетів зефір із уст її —
Лілеї розцвіли край течії;
А там, де мила руки в джерелі,
Стрункі чинари проросли з землі.
Дів кипарисостанних, молодих
Лунали вигуки, веселий сміх;
Лише Лейла між них була смутна,
Із кола сміху вибігла вона,
Під кипарисом сіла в самоті
На запахущі трави золоті,
І стогін в неї вирвався з грудей,
Мов затужив, заплакав соловей:
"О друже милий, друже вірний мій,
На мене схожий, непокірний мій!
О кипарисе! Скільки терплять мук
Серця гарячі в холоді розлук!
Прибудь, благаю, і з душі, молю,
Вогнем кохання змий тавро жалю!
Побудь зо мною хоч єдину мить —
Он в'яз цвіте, ген кипарис шумить.
Хоч втратив спокій через мене ти,
Хоч одинокий через мене ти,
Але чому хоч раз за довгі дні
Про себе вість ти не подав мені?"
Не змовкла ще луна цих щирих слів,
Як від дороги голос долетів,
Співав мандрівник,— наче вість жива,
Знайшли Лейлу Меджнунові слова:
"Дарма, що ти мій супокій собі без вороття взяла!
Мене надія до воріт твоїх усе життя вела.
Меджнун із серця у журбі жарким потоком кров пролив,—
А ти, що робиш ти тепер, скажи, моє дитя, Лейла?
Меджнун стліває на вогні, він все, що мав в житті, згубив,—
У радощах яких тепер шукає забуття Лейла?
Меджнун блукає по тернах, і серце й ноги зранив він,—
Чи твій колише мрійний сон солодке почуття, Лейла?
Меджнун в риданнях і сльозах в пустелі тане, як свіча,—
Яке ж веселе ти знайшла для себе заняття, Лейла?
Меджнун тавро в душі несе, від горя ізігнувся він,—
В яких садах стріча весну без мук і каяття Лейла?
Меджнун блукає по світах сумним бездольним жебраком,—
Кому ж всміхається тепер, які вдяга плаття́ Лейла?
Меджнун безумцем став з журби, з кохання розум стратив він,—
Відрадний сон його життя минув без вороття, Лейла!"
Так плакала Лейла, той вчувши спів,
Що навіть камінь з туги скам'янів.
А подруга була в Лейли одна,
Все чула й зрозуміла все вона,
Чуття Лейли, її пекучий сум
І поривання безнадійних дум,—
Коли ж вони з прогулянки прийшли,
Все розказала матері Лейли,
А мати розгубилась, наче птах,
Що у мисливця опинивсь в руках,
І думала: "Пущу їй поводи —
Ще більшої діждуся я біди.
Пораджу їй позбутися жалю —
Чи цим її не швидше погублю?"
Так думала вона, і сум дочки
Рвав їй зболіле серце на шматки.
Мов таємничий, дивний скарб, Лейла
За стінами у самоті жила,
Зітхала важко, й грізні почуття,
Як меч судьби, втинали їй життя,
І серце рвалось їй, і розум гас...
Кохаючи, хто не журився з нас?
Ібн-Селам сватає Лейлу
В той день, коли Лейла ходила в сад,
Один юнак із роду бені-са'д,
Що тільки щастя бачив у житті,
Зустрів ту квітку на своїй путі.
Шанований від племені й рідні,
В розкошах він свої провадив дні,
І ціну знав привітливим словам,
І прозивався гідно — Ібн-Селам.
Засліплений світильнею Лейли,
Він став на шлях освідчень і хвали,
Не знаючи, що й втратою скарбів
Не поєднать світильню й шал вітрів.
І він скінчив додому довгу путь,
Поклавши серцем ту зорю здобуть,
Але того на думці він не мав,
Що ще ніхто зірок не обнімав.
Він поспішав, він, мов самум, летів,
Знайшов невдовзі й спорядив сватів,
Що мали посередництвом своїм
Лейлу у шлюбі поєднати з ним.
Він хитрував, згинався в три горби,
Він вимагав і розсипав скарби,
Товар дарив, і молитви творив,
І перекрив щедротами царів.
А сват його, щоб досягти мети,
У душу влазив, як усі свати,
І руки цілував, і гнувсь в уклін,
Чим міг, красуні добивався він.
З надією побачили батьки
У цьому порятунок для дочки
І мовили: "Ми згодні, Ібн-Селам,
Та доведеться зачекати нам,
Бо занедужала весна садів,
Як ми зачуєм знову сміх і спів,
Й засяє знов для нас коханий зір,—
Складем одразу шлюбний договір,
У золоті й перловому вінку
Ми віддамо тобі свою дочку".
Так завдяки розсудливим батькам,
З терпінням заручився Ібн-Селам,
І він погнав у рідний край коня
І став щасливого чекати дня.
Ноуфаль приходить до Меджнуна
В степу Меджнун без певної мети
Блукав, не міг спокою віднайти.
Тікав від долі він шляхом сумним,
І тільки дикі звірі йшли за ним.
Він гнав коня, не шкодував зусиль
І в тисячі страждань прославив біль.
На Неджд, на Неджд його жага вела,
До чистого кохання джерела!
О, як лунав його кохання спів!
Яку гіркоту він душею пив!
Коханці, чуючи його, в журбі
Одежу розривали на собі.
Був чоловік, гартований, як сталь,
Що прозивався гідно — Ноуфаль.
Хоч і м'яке, як віск, він серце мав,
Але в покорі свій народ тримав.
Був на війні, як вихор між дерев,
Газель — в коханні, в гніві — дужий лев.
Володар слави й дорогих скарбів,
Він в кожне серце шлях собі пробив.
Відпочиваючи від втомних справ,
В пустелі дикій Ноуфаль блукав,
Поміж печер, і скель, і тишини
Шукав собі спочинку й дичини.
І раптом перетнув Ноуфалю шлях
Зболілий страдник, весь у пухирях,
Пригноблений ударами судьби,
Беззахисний, без сил для боротьби,
Здичавілий від непоправних бід,—
І хижаки в його ступали слід.
Почав людей питати Ноуфаль —
Йому розповіли про біль і жаль,
Про безум і жагу, про тугу й сум
І про любов пекучу, мов самум.
Замисливсь Ноуфаль в тяжкій журбі
І тую ж мить помислив сам собі:
"Звичайна людяність мені велить
Розрадити його і вдоволить!"
З коня він прудко скочив — був той кінь,
Немов бамбук, стрункий, легкий, як тінь,—
Безумного покликав, привітав
І частувати, і гостити став,
В слова свої уклав весь хист, весь блиск,—
І став Меджнун м'який, неначе віск.