І так тривало кожного разу, коли ти приїжджав додому в Горопахи; ти заледве відмикав двері своєї хати й відчиняв навстіж вікна, щоб із неї, з хати, витікав затхлий неживий дух, а замість нього хата наливалася, як дзбанок, сухим леготом стерні, запахом соломи, до-рожної пилюки, яблук, що достигали в садах, і хапав свій мольберт, перемахував через перелаз і знову всаджував мене позувати, примовляючи: "Ну-ну, що у вас нового чувати, Северине Петровичу?"
Очевидно, так само я міг тебе, мій сусіде, запитати, я ж бо теж видів, що й ти сивієш, що очі маєш глибші, що частіше брови хмуриш у задумі... ти, малюючи мене, шукаєш самого себе, себе поглиблюєш і тішишся, що вмієш себе будувати; мені цікаво було тебе слухати, коли я сидів на стільці, позуючи, і легко було спостерігати, коли ти гриз свої пензлі, жбурляв їх, і ненавидів себе за безсилля, коли я тобі "не давався", ти готов був ухопити мене за рамена й потрясти мої кісточки, щоб я "відкрився"... і тішило мене, коли ти стояв переді мною усміхнений, задоволений від вдало упійманого штриха. Колись, може, згадаєш, сусіде, старого вчителя, своє терзання над його портретом і признаєшся своєму біографу, що це були студії над самим собою.
Шо ж стосується мене...
Шо стосується мене, то... то я спробував перефразувати відому сковородинську фразу, що "світ мене ловив і не зловив" на протилежне константування: світ мене таки упіймав. І це, бігме, не була капітуляція, зрада самого себе, чи як ще інакше назвати метаморфозу, що поступово оволодівала мною. Іноді з цікавості я діставав із-за шафи, загорнутий у стару сорочку, щоб не припадав пилом, мій портрет, який ти залишав у мене, й зблизька до нього придивлявся. Якби хтось зблизька підглянув моє заняття, то мав би мене за дивака, за такого, який сам собою милується, одначе "той збоку" не міг знати, що це не було любуванням, а наче впізнаванням самого себе. Я мінявся: три чи чотири роки тому з мене пирскала, мов їдь, люта злість, яка змінилася іронією й презирливістю до світу, потім напав на мене сум, потім підкралася самотність, потім — розпач, що межував із божевіллям, потім ти уловив у моїй душі якийсь світлий оптимістичний трагізм.
Що уловиш, розпізнаєш, мій друже, цього року? Старість, що різьбить на моєму обличчі свої карби? Чи може, розпізнаєш надію... надія, немов далека співанка у далекому полі — мелодія то виринає і біжить на гребенях житніх хвиль, то несподівано впадає у житні нетрі й глухне там, борсається, як голуб у сильці... борсається і таки визволяється, щоб знову позолотити собою гребені полів. Зрештою, на що може сподіватися, яку надію може плекати засушений, як квасолевий стручок, добре таки підтоптаний дідок? Надію на легку смерть? Надію, що життя не кінчається, що ще встигну виорати не одну скибу, й ще кину в скиби зерно... зерно проросте, вижене колос — і ще буде на столі хліб.
Дай, Боже...
Шо маю на увазі під іменем зерна й хліба? Чи я знаю? Просто жити? Вставати досвіта, коли ще тумани, як вівці, попасають на землі, коли ще небо на сході, щоб сонце дочасно не прокинулося, затулене наглухо підсиненими пеленами, а птахи у травах, на деревах і в стріхах сплять, як неторкані струни, і тиша глибока, безмірна й сонна панує у цілому сіті... вставати отже досвіта й босоніж походити по садку або поміж яриною і картоплею на городі й чути, як солодно терпнуть в студених росах твої старі ревматичні ноги; власне у цій досвітній мандрівці тільки й відчуваєш, як терпнуть ноги, а ще чуєш, як густо пахне світ всепереможним зеленим соком, і більше ніяких відчуттів нема... і нема ні жалю, ні тривоги, ні очікування дня; ні болю, ні жадання, ні щастя, бо, власне, нема тебе самого, ти розчинений на атоми й висіяний у тумани й у зелений сік, і це неіснування в тиші, злиття зі світом — велике чудо мого повернення у молодість. Принаймні, коли сходить сонце й коли птаство, і дерева, і зела, і роса, і колгоспні спутані коні на леваді коло конюшні, і вікна хат вибухають водночас співом, блиском, вогнистим вітром, іржанням, шелестом листя і трав — і вакханалія ця радісна і божевільна виливається в єдиний дзвін, що дзвонить і дзвонить потужно над усією землею, я почуваюся немовби вихлюпленим із купелі — легко мені, о Боже, чистий я, о Боже, і дужий я, о Боже... І тільки жаль мені, що тисяча днів і ночей, відтоді, як стрибки брутально пакували нас із Іриною у васаг з соломою, аж до недавнього часу були замуровані в грубезному мурі, замерзлі в чорному льоді, і ще жаль мені, що ніхто інший, а таки я сам був тим мулярем, який мурував навколо себе стіну. Скільки втрачено росяних досвітків...
4
Не спалося.
Ніч була схожа на глибоченну криницю, обмуровану чорним камінням, а на її дні на вузькому ліжку лежав старий чоловік, якому не давали спати думки, що злетілися, як голодні птахи з усіх горопа-хівських садів, до мого убогого пристанища; думки обсідали мене й били дзьобами в скроні; я не витерпів катування, зсунувся з постелі, нашвидкуруч одягся, застелив великий свій стіл білим обрусом і до самісінького ранку розкладав на ньому свої думки й болі, що в мені заболіли, й .біля кожного болю, щоб були виднішими й щоб нестерпно боліли, засвічував свічку.
А що перший біль — то скигління, ховане від людей, і молитви до Діви Марії отієї жінки... отієї моєї сусідки, що збирається віддати заміж свою одиначку. Жінка збиралася зробити весілля по-людському, по-християнському: щоб молодята повінчалися у церкві. Адже так вінчалися тато з мамою, діди й прадіди, рідко хто в наших краях "жив на віру". Сусідчине бажання було зрозумілим і простим. Одначе, молодий, тобто майбутній зять затявся: "Не піду до церкви, не забувайте, що вчуся в Бистричанах в інституті, донощики відразу продадуть мене за тридцять срібних, що, мовляв, комсомолець вінчався по-церковному — бувай здоров, мій інституте".
А ще другий біль — то злодійська пошесть. Щодня, як тільки-но звечоріє, Штефан Бараба, той, що доїжджає на роботу в Бистричани, бере під пахву торбу, або курмей, або ноші, й дибуляє на колгоспне, щоб щось украсти. Нині принесе в'язку конюшини для корівчини, завтра поцупить з току ділетку жита, післязавтра на фермі розживеться торбою концкормів, а настає осінь — двигає мішками, аж, бідний, стогне, цукрові буряки на самогон, а кормовими буряками цілу зиму годує двоє поросят. Якби Штефан Бараба був якимось голяком, а то ж — ґаздівський син, колись його тато-небіжчик колоска не підняв би на чужій нивці, а нині, коли Штефанів син, Василько — дванадцятирічне хлоп'я, наївно докоряє татові, що мовляв, той краде чуже, то славний електрик із "стражі протипожежної" у Бистричанах виправдовується: "Ти, пуцьвірику, темний, як табака, й дурно тебе вчать у совіцькій школі. Затям собі: нема честі в совіцької влади. Якби мені на роботі платили по-людському, як належиться, то не крав би... не крав би, коли б не видів, що крадуть усі — одні менше, другі — більше. Ніби я не знаю, що злодійство — ремесло не тільки небезпечне, а й таке, що немов шашель, дірявить душу й ти наскрізь тим шашелем злодійським просвердлений і просмерджений, але ти ніц не зробиш і не порятуєшся — такий совіцький світ".