І хто б сказав, що така сварка зачиналася за оцим столом недавно?
Старий Яриней про свого батька почав згадувати:
— Оце, бувало, посідаємо на кутю за столом, а тато мій, дід ваш, сяде за макітрою, з верхом повною пирогів і питає: "Чи бачите ви мене, діти?" — "Ні, не бачимо!" — відказуємо ми — "Ну, то дай Боже, щоб і на той рік не побачили."
— Тату, — питає Христя, — а чи ви й тепер так першого дня виходите в сад до яблуні із сокирою? "Оце бачиш цю сокиру?" — "Бачу!" — То як не будеш цього літа родити — зрубаю!.."
— А, то звичай такий, — переконливо відповідає дід. — То так треба. І мій дід, і прадід так лякали ледаче дерево, що торік зле родило...
Тарасик все це слухає й йому шкода-шкода, що він нічого такого в тім задрипанім містечку не бачить...
— Ой, Мокрино, Мокрино, дорога дочко... — почав був дід, але загупотіло попід вікнами й у хату найшло з дванадцятеро парубків із звіздою.
Сповнили хату свіжим морозяним духом, міцними, бадьорими голосами та тою веселою урочистістю, що вітає над усіма Різдвяними святами.
Дід геть усіх посадив за стіл, розпитав: "А чиї ви?" і знову повернувся до своєї непокірливої дочки.
— Мокрино! — розплакався він. — Ти все до мене при-тенцію маєш, цвікаєш усе, а я... ж тебе...
Тут дідові знов не дали договорити.
Малеча під проводом наймита Олекси ввернула в хату, так дітей з двадцятеро, і заколядувала "Добрий вечір тобі..." Вони щойно чули, як колядували парубки, — то їм не можна?
— Ой, спасибі вам, дітки. Ой, спасибі! — зовсім не дав собі ради дід. Стільки внуків — і в кожному він себе бачив...
Тихо собі плакав дід і все хотів договорити Мокрині...
— Дорога дочко! Ти мені цвікаеш, дзявкаєш, а я ж тебе люблю за це... Правдива ти душа. А скажи сама по-правді, — хіба мені батько що дав? Я — з мурґочки! Я ж тобі більше дав, ніж батько мені...
— Бо в нього не було, то й не дав, — рубнула Мокрина.
— А де ж я взяв? Я — з мурґочки!
— Дід вам усім нарівно поділив.
— Дурна ти!..
— Син мій розумний!
— Дурна ти!.. Хто ж дочкам дає землю?
— Та якби ж у вас не було!.. Якби ж я не робила на ваше багатство!..
— Бог мені дав!
— Не Бог, а святий Миколай!..
— А ти звідки знаєш? — протверезився враз дід.
— Чом я не знаю? Як були церковним, старостою, то все до святого Миколая кланялися, все позичали з церковної скриньки, що люди по шагу наскладали... /л
— Ой, Мокрино, не дзявкай! — загрозливо підніс голос батько. — Хочеш батога заробити?
— Та й чого ви завелися знов? — сіла межи Ними Христя. — !їа ваше здоров'я, тату! Я вам солоденької налляла...
— О, це в мене золота дитина!.. — розчулився дід. — А ти замолоду була походюха, а тепер гайноха... Недбайлиця!
— Так і буде, — бовкає Мокрина.
— Ви з Муркуром пара п'ятак, — у бабу Лукію вдалися. Та ще Андрія до вас додати... — Пошлю, бувало отого недбайлицю Муркура з наймитами орати, а він — орав, не орав, — до наймита:
"Ну, ти ори, а я піду надитися води!" Сів десь за горбком, сховався, поснідав, виспався. А наймит оре!
Тут уже час обідати, — приходить мій ледащиця! Тоді
наймит до нього каже:
"А тепер ти зажди, я піду коні напувати!*
Пішов і просто на хутір. А мого Муркура нема й немаї
Коли дивлюся — телепає пішки! Яких п'ять верстов було
до того Дрижипільського урочища... Було вже йому тоді
від мене!..
— А, ви любили ґандурати! — мов про себе, докидає Мокрина.
— Пийте, тату, не балакайте! — владно забрала голос Христя.
Щоб часом знов не почали стукотіти одне до одного кулаками.
— Треба батькові вважати, — докірливо каже Христя до сестри. — Розкажіть нам, тату, краще, як ви їздили в Крим по сіль...
А на дворі мете завірюха, віхола, метелиця...
"Таки цікавіше сидіти за столом між родом і слухати, й співати, ніж. десь оце вирватися в степ межи сніги. Чи не мудра була та прабаба Лукія, що й пісню склала?
Була я в шиночку, Пила горілочку, З родом ізійшлася, Меду напилася...
думає Тарасик.
Він щойно тепер оглядівся, що з дітей лише він один за столом. Олекса запріг коні, посадив усю дітвору у широкі сані й повіз їх колядувати по хуторах, — з вереском і вивертанням у пахучий, м'який, радісний сніг...
8. КОЛОДКА
І.
Обдерта Нечіпаева хата на підмурках стояла серед містечка зовсім відокремлено на самій кінській торговиці, сеЬто, якраз навскоси від хати, де жив Меркурій Сарґола. Треба б/ло тільки перебігти через площу. Але вона надзвичайно вигідно виділялася серед таких самих обдертих, туго докупи збитих жидівських хат, — своїм густим, тінистим садом.
Колись давно, ще за молодости Автонома Кіндратовича, ця хата бовваніла серед містечка навіть необгороджена. То була, власне, воловня багатого Нечіпаевого дядька. Сміливо можна сказати, що сад цей виник, як нагорода за святенне життя Автонома Кіндратовича.
Дивлючись на його шляхетну голову Саваофа, обрамлену срібною, пишною бородою, ніхто не сказав би, що він бурхливо прогайнував свою молодість серед циган, кокоток, ресторанів, рисаків і карт. Був син багатого землевласника, дуже скоро прогуляв усю спадщину. Після того, взявся до дядькового майна. Дядька того, — каже народня поголоска, — він убив. А як того багатства, що на нього сподівався Автоном Кіндратович, не виявилося, то він цьому не повірив і почав шукати скарбу, десь тут під хатою закопаного.
І довго шукав він того скарбу, кілька років підряд, копав землю навколо хати. Вже так скопав, що цілого місця не залишилося, а скарбу не знайшов...
З того й повстав цей сад. За розшуками скарбу забув Автоном Кіндратович про кокоток і ресторани. На добре скопаному, угноєному століттями ґрунті кінської торговиці за кілька років розрісся цей чудесний, пишний сад. Починаючись від кількох щеп, ненароком уткнутих у землю, тепер це був прекрасний, тінистий парк із алеями, квітниками й навіть городом.
Але в тім саду стояла стара-старезна, столітня обдерта дядькова хата, а в ТІЙ хаті вгніздилися страшні голота і злидні. Автоном Кіндратович Ьув великий аристократ і зневажав усяку роботу. Діти ж у нього родилися щороку й вш їх називав не інакше, як іменами царської фамілії. Як і чим же їх прогодувати, — повинна була думати жінка.
Вона також була висока, огрядна, гарна. Була з якогось бідного шляхетського роду й стоічно, мовчки підтримувала чоловікову аристократичність. З свого приданого вона купила варстат до виробу ковбаси і цим промислом якось годувала своїх дев'ятеро дітей.