— Але ж я не для себе, — вставляє знов своє слово Мокрина.
— Он Христя своїх дітей не вчить і нічого з мене не править... Христе!
— А чого, тату?
— Чи ти пам'ятаєш, як ховали бабу Хотину?
— Добре пам'ятаю! Гарно померли, царство їм небесне, гарно, й поховали.
— Пам'ятаєш, як домовину несли онуки по рушниках, застелених аж до самої церкви?
— Аж до самої церкви? — не витерпів Тарасик.
— А так, так... А вже від церкви також несли онуки, але рушників їм не стелили... А попереду запряжені воли...
— Пам'ятаю й я, —— чом мене не питаєте? — обзивається Мокрина.
— Я Христі питаю! Бо як помру, то на неї одну надіюся... А більш ні на кого... Вона мене поховає найпишніше, як тільки зможе. А на вас... Навіть на Микиту... не надіюся. Федір далеко...
— Е тату! Таке щось балакаєте, — перебиває цю мову Христя. — Ви ще всіх нас переживете!
—• Ви думаєте, я дурний? Я все бачу! — значущо каже дід. — Бо якби я вам землю роздав тепер, то ви б і не плюнули на старого. А так, ось на Різдво з'їхалися, в руку цілуєте, шануєте...
— Христя вдалася в бабу Хотину, — трохи згодом ка^ке дід. — Мама теж була отака добренна, сорочку з себе зніме ... та віддасть.
— Бувало, все нам з Муркурем підтиснуть щось, щоб ніхто не бачив, — згадує Христя.
. — А ти, Мокрино, — гайноха! Ти з Муркуром удалися в мою бабу.
Мокрина насуплено мовчить.
— Яку це? — питає Христя. — Це може ту, що її приковану до кайданів у хаті держали?
— Та ви б хоч трохи розказали нам про ту бабу Лукію, — зовсім іншим голосом каже Мокрина. — Чого це її в кайдани закували? Я ж таки теж хочу знати!
Вона й паленіла з гніву дуже швидко, й дуже швидко відходила. А про ту бабу стільки різних переказів ходить.
Христя також почала припрохувати. Може сваритися перестануть.
Дід не заставляє себе просити. Він нічого так не любив, як оповідати.
— Бо була гайноха. Так само, бувало, як і ти, — що в неї заведеться, яка чарка, чи який кусінь м'яса, яка копійка — зараз прогайнує. А кабана заколе, скличе все село, всіх почастує зараз... Не вміла, щоб у неї що вдержалося. А як нема за що випити, то зараз щось несе до жида. Все.до шинку виносила! Більше в шинку сиділа, ніж удома. То мій тато мусів свою тещу прикувати до ліжка.
Всі сміються.
— Догралася наша баба! Тим, що зять колись у руки цілував, червоні сап'янці дарував та по килимах до себе провадив...
— То ж кажуть, що за старих часів усе тещу до молодого провадили з такою помпою, — щось і собі пригадує Мокрина.
— Я вже того не бачив, перевелося, хібащо десь там аж у великих дуків... Але тато мій ще так женився...
— Ну, а як молодий живе на другому селі?
— А їхали на возах, а вже в селі стелили килими...
— Та й де ж тих килимів стільки набрати? Це ж, як із нашої Голівки та аж на той куток, то добрих півтори верств набереться!
Дід неабияк зацікавив усіх, не встигав відповідати.
— Застеляли, скільки там не є, а на кінці застеленого ставили креселко. От до того креселка зать підводить тещу, садовить її, а вона, втомлена, відпочиває, а зять горілкою частує, та в руку цілує... Перестелять далі, — зять знов веде...
— То так можна й цілий день вести!..
— І вели! Горілкою підживлялися...
— О, то то певно сприводу того, не хто, як наша баба склала:
Ой, випріла, вихилила, Сама себе похвалила, Що я панського роду, П'ю горілку, як воду...
— Та то кожна баба, як уп'ється, то це співає!..
— Але нехай удасть таку, як наша бабуня! — чванливо заперечив дід. — Бо хоч весела, гульлива й недбайлиця була, але що вже пишна! Щодня була вив'язана, як на великі свята... Куди вам! Ви жодна так не вмієте. Над чолом у неї сорокпять бганок дрібнесеньких було, а спідниця, як сяде, то пів ослона"займає. Чепуруха! То вже дід, бувало, дивляться, дивляться на це все, та не витримають, починають бити. Оце наб'ють, наб'ють: "Ти чого ходиш та гайнуєш?" А вона каже: "Молодиці мене покликали та й випила чарку, хіба що?" А на другий день уже знов сидить у шинку й виспівує: "Кличуть мене молодиці..." Сама про себе.
— Е, то може то вона й пісеньку цю склала? Мокрина тихенько заспівала:
Кличуть мене молодиці, То я йду!
Дають мені горілочки, То я й п'ю!
— Еге, егеї
Гарна я, молодая, Гарна я!
Від неділі до неділі П'яна я!
Дід підтягнув, а за ним Христя, а за нею всі, що сиділи за столом. Далі вже разом співали.
Не бий мене, мій миленький Батіжком,
Що я в тебе хазяєчка Над мішком...
Широченна посмішка єднала всіх, коли приспівували: Гарна я, молодая, Гарна я,
Від неділі до неділі П'яна я!
Бо вона чогось усім дуже до душі була, ота гуляка непритворенна, їхня баба...
Господи, та скільки раз чув Тарасик у себе вдома цю пісню! Батько її дуже любить, особливо мережано виходить вона в нього на сопілці.
Не вдержиться на воротях Мотузок,
А у хаті на кілочку Рушничок.
Я все теє до коршомки Віднесу
Та й за милого здоров'ячко Вип'ю.
Поки цю співали, кожне вже держало на умі якусь пісню. Ще не встигли закінчити цю, як посипалося:
Ой, що буде, то буде, Я робити не буду...
Друге затягло:
Ой, за дядьковим током Лежить дядина боком... Але переміг дід, він затягнув улюбленої: Загуляла чумакова жінка Від середи та й до понеділка... І всі йому піддали:
Чумакова жінка гуляє, Бо чумака вдома немає... Гуляй, гуляй, моя чорноброва, Покіль моя голівка здорова, Бо як моя голівка схибнеться, Тоді твоє гуляння минеться... — Ото щодня якоїсь нової вигадувала, — аж сльозу пустив дід. — Що де з нею скоїться, то вже й пісня є. Як зараз пам'ятаю: це десь діда нема, десь у чумацькій дорозі, а баба сидить, вихиляє чарку, та й сама до себе приспівує. Та так, бідолаха й наспівала сама собі. Як померли дід, то вже бабі Лукії минулося теє гуляння. Тато до ліжка прикували, бо не могли з нею ради дати. Як тепер бачу: сидить, ото, прикована до ліжка, та, як тата нема, мене кличе: "Принеси, сину, шкалика, я ж тебе так дуже прошу, так дуже прошу!.."
— А оцеї! — перебила діда тітка Мокрина, розохочена до співу, а не до розмови. — А оцеї!
Ой, п'яна я, п'яна, На порозі впала... Ой, відчини, мужу, Бо йду п'яна дуже...
Пісні самі собою згадувалися й плелися одна за одною, немов сама прабаба Лукія межи них сиділа, прийшли на різдвяну учту до своїх внуків та правнуків діди й прадіди чумаки. Тут не було тих, що не вміли, або не любили співати.