ДІТИ
ЧУМАЦЬКОГО ШЛЯХУ
РОМАН У 4-ох КНИГАХ
ДРУГЕ ВИДАННЯ
КНИГА ПЕРША
1
У ЗАПАШНИХ ПОЛЯХ
1. ЧЕРЕВИК
І.
Кожен краєвид має свою принаду, свій чар.
Цей куточок не схожий ні на Полтавщину з її м'яко-хвилястими обрисами, ні на рівні степи Таврії, де нема за що й оку зачепитися, ні на прорізані ярами глибокі придніпрові балки, ні на поліське лісове царство, — ні на що, чим красна Україна.
А хіба Дрижипільщина не красна своїми лісками-перелісками, своїми .полями та овидами-краевидами, хуторами, розкиданими по неглибоких балочках?
Ось навіть Дарочка, яка на своєму віку мало що бачила, й та раз-у-раз озирається. Чого б то їй озиратися? Ідуть вони, наймолодші діти великої Осташенкової сім'ї, веселим, дружним гуртом оцього сонячного, неділішнього ранку до церкви в Марійку. Тепер цієї сім'ї вже нема, нащадків деяких навіть слід загубився після розгрому цих хуторів. Але той сонячний, неділішній ранок був ще в ХІХ-му столітті і всі вони, — Дарочка, сестра її Наталка, брати Маніло та Никодим, — всі вони були юнаки, налиті соками щастя, здоров'я, молодих надій, як пахучого польового зілля.
Дарочка серед них наймолодша, — мизинчик, мазунка в Осташенковій сім'ї. їй нема ще сповна чотирнадцять років. Вона йде-йде — та й озирнеться назад. Що вона там бачить? Нічого не відповідає, мовчить.
Вона не може висловити словами того, що бачить. Таке, що й усі, але ніхто крім неї не помічає, не бере до серця. Красу.
Спочатку вона озирається, щоб помилуватися, як тріпочеться-тремтить лист на сокорині. Дві сокорини стоять при шляху, двоє сторожів при вході. Хто хоче зайти на хутір, мас змогу спинитися тут і подумати, бо від сокорин ще довгі гони до садка. В тому садку, мов у кожусі, закутана самітня хутірська оселя Осташенків.
Коли не видно стало гри сріблястого листу, Дарочка вже озирається, щоб подивитися, як відпливає в невідомі обрії їх хутір, як зливаються із невеличкою цяточкою садка осокори. Для когось іншого то може й невеличка плямка на небосхилі, але для Дарочки, — світ, повний невичерпного значення й змісту.
Мимохідь зірвати листка з грецького оріха, розтерти в руках — як пахне! Понишпорити межи кущами за порічками та аґрусом у старім садку. Ідучи до пшениці, полазити на рову за суницями, великими й солодкими, з ніжним смаком. Пригнути гнучку довгу гілку молодої вишні, вкинути в рот кілька найстигліших ягід. Вилізти на черешню над вечір по сіро-виглянцованому стовбурі з навмисне виточеними для таких пострибунчиків, як Дарочка, сучками.
Цим не кінчаються Дароччині володіння. З саду треба козиним бкоком вистрибнути на вузьку стежку, що починається зразу за клунею. Вона біжить униз між густими стінами конопель вище людського зросту. Продертись повз міцний і дурманний конопляний дух і збігти в балку. Між лозою й травою, захована серед поважних і завжди засмучених верб, протікає кришталева хвоса.
Тут починався для Дарочки зовнішній світ, тут починалося її трудове життя. Ще з сімох років пасе тут Дарочка товар і вся ця балка вигинчаста, із стежками до якихось інших хуторів, — виходжена, витупана Дароччиними ноженятами. Кожен вигин, кожен горбок і кожну ямку, кротовину знає вона тут.
От скільки то всього відчувається Дарочці, коли вона дивиться на прикляклу до небосхилу цяточку. Хай собі посміхується з неї за це Никодим, він завжди знайде з чого посміятися, — але хіба воно кого дошкуляє?
II.
Наталка з Манілом ішли вперед і ніг під собою не чули, так заговорилися. Маніло й Наталка товаришують. Маніло ж у сім'ї великий розумій! Він ходить до школи в Дрижиполе і гляди ще доучиться до поштового чиновника. А Наталка до школи не ходить, бо то дівчатам ні до чого. То Наталка спокою не дає Манілові, — розкажи та й розкажи! Маніло мусить усю науку їй переказувати. Оце 1 саме Наталка засвоює велике відкриття: не сонце ходить круг землі, а земля обертається кругом великого світила.
— Я тебе навчу, Дарочко, — говорить тимчасом Никодим найменшій сестрі. — Так у тебе в'язи зболять. А ти приший собі очі ззаду. І в Марійці будеш, і надивишся...
— Та й як це — пришити ззаду? — серйозно перепитує Дарочка, довірливо дивлючись на брата.
— А так: візьми голочку й ниточку... — ще серйозніше каже Никодим.
— Та й яку голочку й ниточку? — допитується Дарочка.
— А мальовану!..
Цей Никодим що не скаже, то півтора людського! Не хочеш, то будеш сміятися.
Якось зимою не було чого робити йому, вималював на картонці від стінного календаря квітку, ще й написав великими літерами:
"Гарна квітка, бий його коцюба!!!"
І всі, старші й менші, кихкотіли з цієї "коцюби", аж мати розсердилися.
—: Чого ґзитеся? Бодай ви в чуді сміялися!
Строгі були мати. Враз затихли всі.
От уже й Марійка близько. Тут перед коловоротом під кам'яним хрестом, вони, звичайно, сідають рядком і взуваються. Бо то панські діти взуваються для того, щоб уберегти делікатні ноженята від грудок. А мужицькі глядять свого взуття більше, ніж свійську підошву. Ногам нічого не зробиться, як пройдеш яких п'ять верстов. А за черевики треба гроші витріщати, та ще й як тих ніг аж дванадцятеро пар... Настарчиш?..
То так батьки казали. А діти трохи інакше міркували. Краще босоніж перебігти тих кілька верст, а вже в село увійти в повнім блиску, — в новеньких, виглянцованих черевиках. Певно, що новеньких, їх же більше носили при собі, ніж на собі.
— Та й гарні ж наші дівчата, бий його коцюба! — не витримав Никодим, окидаючи веселим оком сестер.
А гарні! Особливо Дарочка. Дівча воно тонке, як патик, струнке. Личко довгасте, тонковиде, з ніжним рум'янцем крізь смагляву церу. Карі очі — наївні, правдиві, запитливі. Дві чорні коси спускаються аж до колін. А як окру-тити їх біля голови над широким чолом, то так і проситься бажання порівняти її з квіткою. Росте між усяким зіллям степовим квітка-волошка, дивиться на Божий світ своїми задумано-наївними очима й не знає, яка вона гарна.
І Наталка на неї схожа — зразу впізнаєш, що сестра. Але трошки ширше очі поставлені, трошки ширший овал лиця, трошки... і та, й не та, — якась простіша, не квітка, а міцна, замашненька дівчина на виданні, з доброю посмішкою і шорсткою робочою рукою. Робітниця в хаті!