Ковбасницька професія ані трохи не ущерблювала імпозантність і пиху Нечшаєвого роду. У неділю цікаво було спостерегати, як Нечіпаевський виводок гордо й чванно прямує по головній дрижипільській вулиці до церкви. Поважні й горді, йдуть попереду Автоном Кіндратович із дружиною, а за ними: Констянтин, Олександра, Анастасія, Ольга, Марія, Володимир, Олексій... царських імен не вистачило, тому менші звуться — Віра, Надія. Є ще вакансія для Любови.
Найстарший, Костик, був старший за Оксанку Сарґо-лову на один рік. Задерикувата й розбишакувата Оксанка з ним водила компанію,, себто, билися, задиралися, бігали із зграєю інших хлопчаків на якісь таємничі експедиції, звідкілясь верталися із подряпаними ногами й подертою одежиною. Разом вони воювали проти містечкових хлопчаків.
Походюща Оксанка, як її називали вдома, була верховодою. В школі вона всіх хлопців, старших за себе, лупила й до неї ніхто не смів підступитись. А вдома вже її лупив тато за те, що вона вічно "походеньки справляє".
їй треба було вродитися хлопцем, а Тарасикові дівчиною.
Часто вона захищала не тільки полохливого Тарасика, але й Костика і вони з вуличних побоєвищ виходили переможцями. Оксанка нічого в світі не боялася, тільки темряви, мишей і тата. Як дуже треба було увечорі йти на двір, то Тарасик ішов попереду. Він людей боявся, а мишей і пітьми — ні.
Тарасикові було п'ять років, як послали його до школи. Ко чи випав сніг, його й не видко було від землі. Оксанка й Костик мали його охороняти від нападів містечкових жиденят. Під цією високою охороною Тарасик нічого не боявся: як тільки десь з'явилися войовничі ватаги жиденят, чи сільські хлопчаки з готовими вже цеглинами й камхню-ками у руках, — Оксанка стае в бойову позицію й викликає:
— Ану, вдар! Ану, зачепи тільки!
І вся ватага розбігалася, мов горобина зграя. Літом, коли вони верталися з города, — мама, Оксанка, Тарасик, — жиденята починають кричати:
— Пані йде боса! Пані йде боса!
"Пані" — це мама. Звичайно, вона ходила на город через містечкові вигони й вулички боса, а це був великий сором у Дрижиполі.
— Пані йде боса!
— Нате клумака, я цим шмаркачам зараз покажу!
Ех, як не зірветься Оксанка, клумака з городиною мамі, а сама за тими "паршивими жиденятами"! Звідкілясь на допомогу виринає Костйк. Напасників, як вітром змітає.
Тарас має також приятельку, Олесю, сестру Костикову. Вони разом з Фімою Цудечкісом, сином місцевого туза, ходять до школи в одну клясу. А Настасі, меншої Олесиної сестри, не любить, бо вона закопилить губу й каже:
— Моя мама — двойранка!
Костик, коли почув, що Меркурій Сарґола відвіз Оксанку до гімназії, три дні плакав перед батьком, щоб той і його йослав учитися. Але Автоном Кіндратович Мав-свої переконання щодо науки. Наука — диявольські хитрощі, щоб людей безбожниками поробити й наблизити пришестя антихриста.
Так і ріс Костик, допомагав матері ковбасу робити.
II.
Годині о сьомій ранку, ще Автоном Кіндратович Нечіпай міцно спав, до хати нагло вскочив, страшенно схвильований, збентежений і переляканий, найменший брат Меркурія Сарґоли, Андрій... Він, не зважаючи на ранню годину, несамовито скричав на всю хату:
— Чи ваші вже встали?
— Чш-ш-ш... зашипіла на нього дружина Автонома Кіндратовича. — Вони ще сплять...
"Вони" означала сама персона Автонома Кіндратовича, обмотана рожевою ковдрою. Всі дев'ятеро дітей уже були на ногах, навіть найменша пацала в колисці. Мов тіні, навшпиньки ходили всі по хаті.
— Що ж робити? — розпачливо зойкнув Андрій, мов не чув застереження. — Нещастя! Біда! Ой, що ж я маю робити?
"Вони", Автоном Кіндратович, із присвистом хропли, а дружина питала; вже трохи схвилювавшись:
— Яке нещастя? З 1 ким? Де?
— Та поїхав Муркур цієї ночі до млина молоти й зламав ногу! — трагічним голосом заволав Андрій.
— Як, ногу зламав? — Що ти мелеш? — підскочив з ліжка Автоном Кіндратович, зовсім, ажніяк не сонний. — Що ти верзеш?
— Еге, верзеш! Кажу ж лежить, бідолашний, і не рухається, кров з нього так і дзюрчить... Вже не знаю, чи що поможе... Ґвалті Радьте, що робити? — ламав руки Андрій.
— Зараз треба до лікаря! — почав хапливо одягатися Автоном Кіндратович.
А Андрій тимчасом розповідав, як він ішов, побачив сполохані коні, як ледве вдалося йому їх пійняти, як здибав скривавленого Меркурія, з якими труднощами вдалося висадити його на воза й привезти додому...
— А оце вже далі сам не дам ради. Дарка руки ламає й бігає, мов здуріла. Що з баби за поміч? Тут треба чоловіка...
Автоном Кіндратович схвильовано одягався, не потрапляючи руками й ногами в одежу. Уже натягнув на голову шапку, як жінка сказала йому, що він у підштанцях. Його таки теж схвилювала ця вістка про сусідове нещастя.
— І як це він так? А, Господи, Icy се!.. — раз-у-раз приказував він, поспішаючи за Андрієм до Меркурієвої хати.
Задихані, увіскочили вони в середину/
III.
В хаті у Меркурія Сарґоли посеред столу стояла величезна сковорода з яєшнею, а кругом неї стояли пляшки й чарки. За столом сиділи: Антін Рогізняк, Семен Медовий і сам Меркурій — цілий і здоровий, як бик. Біля печі стояла Дарка й била яйця в другу, ще більшу, сковороду.
Всі вони зустріли Автонома Кіндратовича несамовитим
реготом. Андрій уже не вдавав трагічної, переляканої постати, а рею ґався разом зо всіма несусвітнім голосам.
— л ж казав, що зніму їх з постели — переможно хвалився він.
— Е, шкода, що не заклалися! Був би виграв!
— Але коли б ми не піддурили, Автоном Кіндратович нізащо не обізвалися б! Авгоном Кіндратович сплять по-панському, до одинадцятої години...
— Як, щоб ми покликали й для нас полінувалися б устати?
З усіх уст летіли вигуки, веселий гомін здіймавсй аж до стелі, за столом ходила чарка, в печі шкварчала друга сковорода з яешнею, — як тут розсердитися?
З усією оцією мужикотою Автоном Кіндратович тримався трохи звисока, милостиво. Білобородий, подібний на Саваофа, чи на котрого патріярха, з величними жестами й поважною мовою, пересипаною цитатами із святого письма, —— він був справжній дрижипільський аристократ. Мабуть таки правда, що він замолював гріхи молодости: Вже котрий рік він не оминав жодної служби Божої в церкві, мав славу найбогомільнішої людини у всьому Дрижи-полі. Це давало йому право гостро осуджувати всякий гріх.