Вчора Анелька вбралася в одну зі своїх дівочих суконь, чи, може, в якусь нову, але дуже схожу на них. Я одразу помітив це, — і все минуле ожило перед очима. Один бог знає, що зі мною творилось!..
7 серпня
Тітка вже давно пересердилась на Анельку. Вона її так любить, що якби я вмер, для неї ще не все було б втрачено, коли б із нею лишилась Анелька. Сьогодні моя славна тітонька вболівала, що Анелька нудьгує, весь час сидить дома й нічого тут не бачила, крім дороги з Вільдбада до Гофгаштейна.
— Якби мої ноги краще мене слухались, — сказала вона, — я всюди ходила б з тобою, Анелько; але насамперед це твій чоловік мав би показати тобі хоча б найближчі околиці, адже сам десь гасає з ранку до вечора,
Анелька стала її запевняти, що вдома їй добре і немає потреби кудись ходити. Почувши це, я сказав байдужим тоном:
— Я не маю що робити й гуляю багато, тому міг би скрізь супроводжувати Анельку, показати їй все, що тут є цікавого, хоча б поблизу.
І за хвилину додав ще байдужіше:
— Я не бачу в цьому нічого поганого. На курортах навіть просто знайомі люди ходять разом па прогулянки, а не те що родичі.
Анелька нічого не відповіла, зате тітка й пані Целіна визнали, що я маю рацію, бо так воно і є насправді.
Завтра ми з Анелькою підемо разом на Шрекбрюке,
8 серпня
Ми вклали між собою умову, і віднині розпочнеться для нас обох нове життя. Все це матиме іншу форму, ніж я уявляв собі, але моє майбутнє треба в неї вкласти. Тепер усе буде ясне й визначене. Нічого нового не станеться, нічого нового я не можу сподіватись, але я вже не буду почувати себе бездомним…
9 серпня
Вчора надвечір ми побували на Шрекбрюке.
Тітка й пані Целіна спочатку йшли з нами, але одразу за водоспадом посідали на першій-ліпшій лавці, а ми з Анелькою пішли далі. Здається, ми обоє зрозуміли, що між нами має відбутись якась важлива розмова. Я хотів спершу показувати Анельці різні місця й називати їх, але назвав лише Шарек, мені здалося, що говорити про сторонні речі, приховуючи те, що лежало в нас на душі, було б таким недоречним і невідповідним до нашого настрою, що я замовк. Ми могли говорити про нас самих або мовчати. І ми йшли мовчки досить довго, це зрештою було мені потрібно й корисно. За цей час я опанував себе, як міг, переборов нервове хвилювання, яке охоплює нас перед важливими хвилинами в житті, намагався зберегти холоднокровність. Я настільки взяв себе в руки, що вирішив говорити про своє кохання розсудливо, спокійно й невимушено, наче про щось відоме, певне й визнане. Я знав з досвіду, що, розмовляючи з жінками, можна навіяти їм будь-який настрій. Ніщо так не впливав на жінку, як тон розмови, і якщо чоловік, освідчуючись у коханні, робить це так схвильовано, збентежено, упевнений, що робить щось нечуване, після чого земля провалиться, то цей страх і відчуття чогось незвичайного передаються жінці. В протилежному випадку все відбувається інакше: освідчення втрачає свою урочистість, зате проходить більш рівно й викликає менший опір.
Та я вже їй освідчувався; зараз для мене було важливо тільки те, щоб Анельчина душа не збунтувалася при моєму першому слові про кохання. Врешті, якщо так буде завжди, то жодної розмови між нами не відбудеться, а порозмовляти необхідно, бо треба якось налагодити наші стосунки. Зваживши все це, я сказав якомога спокійніше:
— Ти, може, навіть не усвідомлюєш, Анелько, якого болю ти мені завдала, вирішивши виїхати. Я добре розумію, що твої докази тільки позірні, насправді ти хотіла зробити це через мене. Але забула про одне: що станеться зі мною без тебе. Цього ти взагалі не враховувала. А ти знаєш, що сам твій від'їзд не так боляче вразив би мене, як усвідомлення того, що ти зовсім не рахуєшся зі мною. Може, ти скажеш, що хотіла зробити де заради мене, щоб зцілити мене… Але дай спокій! Не лікуй мене такими засобами, бо такі ліки можуть мені більше зашкодити, аніж ти думаєш.
Анельчине обличчя вмить спалахнуло. Напевно, мої слова зачепили її за живе. Не знаю, що вона мені відповіла б, якби в цю мить несподіваний випадок не перепинив хід її думок. На узбіччі дороги зненацька підвівся один із тих кретинів, що їх повно в околицях Гаштейна, чоловік із величезною головою, із зобом, з безтямним поглядом, — і жестами почав просити милостиню. Він так несподівано появився з високої трави, що Анелька з переляку крикнула. Потім заспокоїлась, знайшла в себе гроші, бо зі мною саме не було їх, так минуло кілька хвилин. За цей час враження від моїх слів настільки розсіялось, що коли ми пішли далі, вона, трошки помовчавши, сказала мені сумно, але ніжно:
— Ти часто буваєш до мене несправедливим, а зараз найбільше. Ти гадаєш, що мені легко, що в мене немає серця, а мені зовсім, зовсім не краще, ніж тобі…
Тут голос у неї перервався, а в мене кров молотом забухала в скронях. Здавалося, що ще одне зусилля з мого боку, і я вирву з її уст щире освідчення.
— Заради всього святого, — мовив я, — поясни мені, що ти хотіла цим сказати?
— Я хочу сказати, що коли я нещаслива, то дай мені можливість лишитися чесною. Леоне, любий мій, благаю тебе, зжалься наді мною! Ти не знаєш, яка я нещасна! Я всім ладна для тебе пожертвувати, крім честі. Не вимагай, щоб я тобі віддала цю останню рятівну соломинку, бо цим не можна жертвувати! Леоне мій, дорогий мій Леоне!
І, згорнувши руки, вона дивилась на мене, тремтячи, як лист, благально, повними сліз очима. Не знаю, — якби в цю хвилину я обняв її, вона, мабуть, не знайшла б у собі сили для опору, хоч потім умерла б від сорому й горя…
Але я повівся, як чоловік, котрий кохає над усе, тобто забув про себе і бачив лише її. В цю хвилину я кинув їй під ноги свої почуття, пристрасть, свій егоїзм. Що для мене все це значило порівняно з нею? Кохана жінка, що захищається нелицемірними сльозами, які ллються від глибокого душевного болю, — непереможна. Я взяв Анельку за руки й, шанобливо, благоговійно цілуючи їх, сказав:
— Все буде так, як ти хочеш, присягаюсь тобі в цьому своїм коханням до тебе!
Якийсь час ми обоє не могли промовити й слова. Відверто кажучи, я здавався собі в цю хвилину кращим і благороднішим, ніж будь-коли. Я був схожим на людину, яка, перенісши кризу під час тяжкої хвороби, відчуває себе дуже слабою, але водночас радіє поверненню до життя. Через кілька хвилин я заговорив спокійно й лагідно, не тільки як закоханий, а й як найближчий друг, що перш за все думає про щастя дорогої йому людини.