— Ти не хочеш іти на бездоріжжя, — сказав я, — але я вже й не намагатимуся звести тебе з твоєї путі. Ти зробила мене іншою людиною, та й усі ті страждання, через які я пройшов, теж переродили мене. Завдяки тобі я зрозумів, що пристрасть — це одне, а любов — інше. Я не обіцяю, що розлюблю тебе, бо цього я не можу зробити, та якби навіть пообіцяв, то збрехав би і тобі, й самому собі. Ти — моє життя. Я кажу це не в стані екзальтації, а як людина, котра вміє розібратися в собі й знав, що таке самообман, а що таке правда. Але я любитиму тебе так, як люблять померлих, я любитиму твою душу. Анелько, дорога, ти згодна на це? Це дуже сумна любов, зате чиста, як ангельська. Її ти можеш прийняти і відповідати мені такою ж. Я тобі присягаюсь у такій любові і ця присяга для мене така само важлива, як коли б я складав її перед вівтарем. Я ніколи не одружуся з іншою жінкою, житиму лише для тебе, і моя душа належатиме тобі. Ти теж люби мене так, ніби я вже вмер. Ні про що більше я тебе не благаю, але в цьому не відмовляй мені, бо тут немає ніякого гріха. Якщо ти сумніваєшся, то спитай на сповіді. Адже ти читала Данте? Пригадай, він був одружений, а любив Беатріче саме такою любов'ю, якої я благаю в тебе; він відверто признавався в цій любові, проте церква вважає його вірші мало не священними. Якщо в твоїй душі є таке почуття до мене, то простягни мені руку, і нехай віднині між нами будуть вічний мир і згода.
Анелька після хвилинного мовчання простягла до мене руку.
— Таку дружбу я завжди відчувала до тебе, — промовила вона, — від усього серця обіцяю її тобі.
Мене, щиро кажучи, шпигнуло те слово "дружба". Мені хотілося більшого, здавалося, що цього слова замало для такої хвилини. Однак я промовчав. Подумав, що слово "любов" її ще лякає; вона має звикнути до нього, якщо мова йде про те саме, то чи варто через назву порушувати згоду й щастя, які ми нарешті видобули з-під цілих покладів непорозумінь, гіркоти, страждань і терзань? Ми обоє вже такі змучені, нам так потрібний відпочинок, що заради нього слід чимось поступитися. Нарешті ця тінь, яка затьмарила мою радість, зникла від свідомості, що кохана — все ж моя, що вона моя духовна вірна дружина. Не знаю, що я віддав би за те, щоб на пряме запитання: "Ти моя?" — почути її ствердну відповідь. Я запитував би сто разів на день і не міг би вдосталь натішитись її відповіддю, — але в цю хвилину я боявся відлякати Анельку. Як же міг я, людина, здатна все зрозуміти, не зрозуміти того, що є слова, які жінці, а особливо такій жінці, як Анелька, важко вимовити, хоч вони виражають те, що вона відчуває і про що вже знає інша людина. Адже все, що вона говорила, було освідченням у коханні, адже вона згодилась на те, щоб душею ми належали одне одному, — чого ж іще міг я собі бажати?
Дійшовши до Шрекбрюке, ми повернули назад. Дорогою ми наче розглядались у нашому новому становищі, так як люди розглядаються в новому домі, і пробували до нього призвичаїтись. Для цього потрібно було зробити деякі зусилля, і це трохи заважало нам почувати себе невимушено. Але мене й це радувало, здавалося, що так буває в перші години після шлюбу, коли молодята почувають себе зв'язаними навіки, проте ще не звикли одне до одного. Я багато говорив Анельці про пас обох. Пояснював їй, який чистий і святий такий союз, яким буде наш. Намагався навіяти їй впевненість і спокій. Вона слухала мене, щохвилини зводячи на мене свої прекрасні очі, обличчя в неї було ясне і спокійне. Навколо панувала така тиша, як і в наших душах. Сонце вже зайшло. Альпи, як завжди, вкрилися вечоровим пурпуром, відблиски якого мінились на Анельчиному обличчі.
Я взяв її під руку, ми пішли поряд.
Раптом я помітив, що вона сповільнює ходу, ніби чогось боїться, і при цьому збіліла, мов полотно. Це тривало тільки хвилину, але було так помітно, що я сам злякався й почав допитуватися, що з нею.
Спершу вона не хотіла нічого казати мені, але коли я став наполягати, призналася, що пригадала того нещасного кретина й подумала, що він знову може несподівано звідкілясь вигулькнути.
— Сама не знаю, чому він так страшно перелякав мене, аж соромно признатись, що в мене такі слабкі нерви. Не можу про нього забути й нізащо не хочу більше його бачити.
Я заспокоював її, кажучи, що поряд зі мною їй ніщо не загрожує. Вона мимоволі ще якийсь час розглядалась навколо, та незабаром наша розмова розсіяла в ній це прикре враження. Вже сутеніло, коли ми прийшли до водоспадів, але вечір був напрочуд теплий. На площі перед готелем Штраубінгера багато людей слухало мандрівних арфісток. Чомусь сьогодні гірська ущелина нагадала мені Італію. Я пригадав, як колись, прогулюючись вечорами в Римі по Пінчіо, думав про те, яким би я був щасливим, коли б поряд зі мною була Анелька. Зараз я відчував її руку, що сперлась на мою, і ще дужче відчував її душевну близькість.
Отак, у згоді, спокійні і втішені ми пішли додому.
10 серпня
Сьогодні я цілий день розмірковував над словами, що їх сказала мені Анелька на Шрекбрюке. Особливо мене вразив отой вигук, що несподівано вирвався з її вуст: "Ти не знаєш, яка я нещасна!" Скільки глибокого болю і скарги було в цьому вигуку, яке мимовільне зізнання, що вона не кохає свого чоловіка, не може його кохати, і, нарешті, що її серце, всупереч усім зусиллям волі, належить мені. Якщо так, то вона була такою ж нещасною, як і я! Я кажу: "була", бо зараз уже не є. Сьогодні вона може сказати собі: "Я буду вірною своєму чоловікові, залишуся чесною, а решта — як бог дасть".
11 серпня
Мені спало на гадку, що я не мав права вимагати й сподіватися від неї, щоб вона всім для мене пожертвувала. Це неправда, що заради любові всім жертвують. От якби я, приміром, мав якусь сутичку з Кроміцьким і якби Анелька в ім'я нашої любові звеліла мені стати перед ним навколішки і просити в нього пробачення, я цього не зробив би. Це недоречне і фантастичне припущення, а проте тільки від думки про це кров вдаряє мені в голову. Ні, Анелько, ти маєш слушність, що є речі, якими не можна й не годиться жертвувати навіть заради любові.
12 серпня
Сьогодні вранці. ми побували на Віндішгреці. Пішки туди йти три чверті години, тому я роздобув для Анельки копя, якого вів за вуздечку. Ідучи, я спирався однією рукою коневі на карк і при цьому доторкався до Анельчиної сукні. Сідаючи на коня, Анелька на мить сперлась на мене, і одразу в мені ожив колишній чоловік. Щоб його вбити в собі, я мав би знищити власне тіло і стати духом. Я зобов'язався тримати свої пристрасті й пориви у шорах, — і тримаю, але я не зобов'язувався не мати їх, так само, як не міг би пообіцяти, що не буду дихати. Якби дотик Анельчиної руки схвилював мене не більше, ніж дотик шматка дерева, то це означало б, що я її вже не кохаю, тоді всі мої зобов'язання були б непотрібними. Кажучи, що під Анельчиним впливом я переродився, я не брехав, просто не зміг пояснити точно того, що зі мною сталося. Насправді я тільки опанував себе. Зрікся повного щастя, щоб мати хоч половину його. Я волів хоч таким чином зберегти для себе Анельку, аніж зовсім втратити її, гадаю, що кожен, хто кохав, легко зрозуміє мене. Якщо пристрасті, як кажуть поети, це собаки, то я цих собак у собі поприв'язував і моритиму їх голодом, але я не в силі заборонити їм рватися з прив'язі і вити.