Я добре знаю, що саме пообіцяв, і дотримаю своєї обіцянки, бо мушу. Анельчина непохитність не дає змоги мені виявити свою злу чи добру волю. Мене достатньо стримуватиме страх, щоб від мене не відібрали того, що пообіцяли. Тепер я поводжуся навіть перебільшено обережно, щоб не сполохати того птаха, що його я називаю "духовною любов'ю", а Анелька — "дружбою". Я запам'ятав це її слово, воно — як легкий укус, спершу мало відчуваєш його, а згодом він починає ятритись. В першу мить те слово здалося мені маловиразним, а тепер воно вдається надто обережним і дуже застережливим. Яка дивна риса в жінок — отой страх — називати речі своїми іменами! Я ж ясно сказав Анельці, про що я благаю, і вона теж ясно мене зрозуміла, однак назвала наше почуття "дружбою", ніби щоб заслонитися ним від мене, від себе і від бога. Правда, такі відірвані від землі почуття можна називати як завгодно. В усвідомленні цього багато гіркоти і смутку. Ця обережність, притаманна дуже чистим жінкам, викликана їхньою надзвичайною сором'язливістю, але вона не дозволяє їм бути великодушними. Я міг би прийти до Анельки й сказати їй: "Я заради тебе зрікся половини свого "я", а ти торгуєшся зі мною за слово. Хіба так годиться?" І в душі я кажу їй це з великим жалем. Любов так важко зрозуміти без великодушності, без самозречення.
Сьогодні на Віндішгреці ми з Анелькою розмовляли, як близькі, люблячі одне одного люди, але, зрештою, так само могли розмовляти люблячі родичі. Якби така прогулянка відбулася до нашої умови на Шрекбрюке, я намагався б цілувати їй руки, ноги, пробував би обняти її хоч на мить, а сьогодні йшов спокійно, дивлячись їй у вічі, як людина, що боїться навіть її насуплених брів. Більше того, я майже не говорив про нашу "духовну любов". Мовчав я про це почасти навмисно, щоб заслужити її довір'я і милість. Своїм мовчанням я ніби хотів сказати їй: "Ти не помилишся в мені; скоріше я дозволю собі менше, ніж маю право, аніж порушу нашу умову".
Та все ж трохи образливо, коли твою жертву приймають так охоче й легко, як ти її приносиш. Тоді ти мимоволі кажеш подумки своїй коханій: "Зараз не залишайся у мене в боргу". І я казав так, але марно.
Що з цього виходить? Повне розчарування для мене. Я думав, що коли укладу з Анелькою таку умову, то буду в її межах вільний, як птах, з ранку до вечора повторюватиму слово "кохаю" і з ранку до вечора чутиму його; я сподівався, що заплачу собі за всі муки, за весь час своїх страждань, що я буду королем у тому моєму королівстві; а тим часом досі все складається якось так, що мої перспективи звужуються, а в душі виникають сумніви, і запитуєш себе: чого ж ти домігся?
Я намагаюся не думати про це. Ні! Дещо я все-таки домігся. Домігся того, що бачу її щасливе, сяюче обличчя, її усміх, домігся того, що її ясні очі тепер сміливо зустрічаються з моїм поглядом. Якщо мені поки що тісно й незатишно в цьому новому домі, то це тому, що я ще в ньому не освоївся як слід.
Врешті, я раніше не мав даху над головою, і хоч я ще ясно не бачу, чого саме я досяг, зате добре знаю — втрачати мені було нічого. Про це я ніколи не забуду.
14 серпня
Тітка вже починає говорити, що час повертатись додому. Вона все більше скучає за Плошовом. Я запитав Анельку, чи вона хоче повернутись туди. Вона відповіла, що так, — тепер і я туди поспішаю. Колись я завжди пов'язував з переміною місця якісь дивні й невиразні надії. Тепер уже нічого не сподіваюсь, але з Плошовом пов'язано стільки приємних спогадів, що я буду радий знову його побачити.
16 серпня
Дні минають одноманітно. Я роздумую і відпочиваю. Роздуми мої бувають часто сумними, іноді гіркими, проте моя душа була вже така стомлена, що я втішаюся відпочинком. Завдяки йому я відчуваю, наскільки мені все-таки краще, ніж було раніше. Тепер я багато часу проводжу разом з Анелькою; ми читаємо і розмовляємо про те, що прочитали. Все, про що я говорю, пов'язане з нашим коханням, розкриває його і тільки його стосується; але дивно, я помічаю, що ніколи не говорю про нього прямо, наче мені передався жіночий страх називати речі по імені. Сам не знаю, чому це, але так воно є. Це мене засмучує, інколи навіть дуже засмучує і водночас радує, бо я бачу, що Анелька цим задоволена, навіть більше, відчуваю, що вона за це мене любить. Бажаючи створити між нами якнайбільшу духовну близькість, я почав розповідати їй про себе; думав, що тепер я не повинен нічого від неї приховувати. Я не говорив їй лише про такі речі, які могли образити цнотливість її почуттів і чистоту думок, зате намагався втаємничити її в мою душевну драму, породжену скепсисом і відсутністю будь-якої життєвої опори. Я відверто сказав, що в мене нічого немає на світі, крім її душі. Розповів, що діялося зі мною, коли вопа вийшла заміж, які зміни й потрясіння сталися в моїх мозку і серці після мого повернення до Плошова; говорив я про це тим більш охоче, що всі мої звіряння й признання означали: "Я тебе кохав і завжди кохатиму понад усе". Її обманула та форма моїх признань, вона слухала так, ніби мова йшла не про неї,— схвильовано, співчутливо, а може, і з мимовільною втіхою. Я бачив, як її очі не раз наповнювалися сльозами, як здіймались її груди, як уся її душа тяглась до мене, ніби вона хотіла сказати: "Прийди, бо тобі належить трохи щастя!" Бачачи це, я промовляв до неї очима: "Я сам більше нічого не домагатимусь, у всьому покладаюсь тільки на твою ласку".
Я звірявся їй у всьому ще й для того, щоб така відвертість між нами ввійшла у звичку, хотів переконати Анельку, що в наших взаєминах саме так і повинно бути. Хотів змусити її відплачувати мені тим же, розповідати, що вона весь цей час думала, що відчувала. Однак цього мені не вдавалося зробити. Я пробував розпитувати, але вона так неохоче відповідала, так їй було це важко, що я перестав її питати. Якби вона захотіла бути зі мною цілком відвертою, то повинна була б говорити про те, що вона відчуває до мене і як ставиться до свого чоловіка. Саме про це мені й хотілося дізнатись, але цього їй не дозволяли, по-перше, її сором'язливість, а по-друге, лояльність у ставленні до Кроміцького.