Амангельди

Багмут Іван

На Кайнарах цю "перукарню" чекали давно. Для неї відгородили половину кошари, або, як тут кажуть, базу, зробили в центрі цього приміщення поміст з дощок, а долівку вичистили від гною і посипали жовтим пісочком.

Потім привезли електричні машинки для стриження, і механік-бригадир Олександр Олександрович встановив біля кошари движок, від якого тягся до базу довгий товстий провід.

Другого дня прибули майстри. Кайнари — це найдальший хутір колгоспу, людей постійно живе тут душе мало, і всі вони зайняті на весняних роботах у полі. А роботи на Кайнарах багато: тут кінчаються оброблені землі колгоспу і починається безкраїй цілинний степ, на який цього року виїхали тракторні бригади, щоб зорати і засіяти його плодючі простори. От чому для роботи в "перукарні" сюди приїхали майстри з інших, більших селищ колгоспу.

Майстри — це так тільки говорилось. Насправді то були дівчата, учениці старших класів середньої школи або такі, що цього року закінчили семирічку. Але оскільки в цих краях не дуже пильно стежать за тим, щоб діти ходили в школу обов'язково з семи років, і частенько посилають до першого класу тоді, коли дівчинці чи хлопчикові сповниться дев'ять, а то і всі десять років, то прибулі "майстри" мали досить солідний вигляд.

Коли дівчата позстрибували з підводи, Олександр Олександрович незадоволено скривився — серед дівчат, виявилося, був хлопчик років десяти.

— А тобі чого тут треба? — спитав Олександр Олександрович суворо.

Хлопчик усміхнувся, і його вузькі очі зробилися зовсім як щілинки.

— Працювати,— сказав він коротко і знову усміхнувся з такого чарівною щирістю, що бригадир-механік пом'якшав.

— Що ж у тебе батька чи матері немає? — спитав він не так уже суворо.

— Є,— відповів хлопчик.

— А ти питався у батьків, чи сам поїхав?

Хлопчик промовчав, не перестаючи усміхатися, а бригадир ніяк не міг надати суворості своєму голосу.

— Як же тебе звуть? — поставив він ще одне запитання.

— Амангельди.

— О! Амангельди! — промовив Олександр Олександрович.— Це ім'я! Ти знаєш, хто був Амангельди Іманов?

— Знаю,— усміхнувся хлопчик.

— Хто?

— Герой,— відповів хлопчик по-російському і додав по-казахському:— Батор.

— Он яке в тебе ім'я! Це відчувати треба! — несподівано суворо сказав бригадир.— Ти в якому класі?

— В четвертий перейшов.

— Мабуть, на трійках? — знову втратив суворість бригадир.

— Ні,— усміхнувся Амангельди.

У Олександра Олександровича не вистачило твердості відправити хлопчика додому, і він спитав напослідок:

— Що ж ти робитимеш? Ти ж і машинки в руках не вдержиш?

— Ловитиму,— коротко відповів Амангельди.

— Кого? — спочатку не зрозумів бригадир.

— Баранів.

— Ловитимеш баранів? — недовірливо похитав головою Олександр Олександрович, дивлячись на тоненьку постать хлопчика.— Гм...

Дівчата, що по-материнському любовно дивилися на Амангельди, підтримали хлопчика.

— Спіймає! — сказала одна з них.

— А знаєш що? — раптом пожвавішав бригадир.— Тут ось у Майраш — маленька дитина. Ясла ще не відкриті, а няньки в неї немає. Може, ти доглянув би дитину, а вона пішла б стригти?..

— Ні,— усміхнувся Амангельди, і бригадир зрозумів, що хлопчик думав не один день про те, як він ловитиме баранів.

Після снідання на баз пригнали отару. Вівці голосним меканням протестували проти такого несвоєчасного повернення в кошару.

Олександр Олександрович поставив дівчат навколо помосту і розповів, як треба працювати машинкою, бо електричну "перукарню" надіслали в колгосп тільки цього року, і ніхто з "майстрів" ніколи не стриг машинкою.

— А тепер спробуємо на барані,— додав він і повернувся до перегородки, щоб спіймати, як він казав, барана, хоч у кошарі не було жодного барана, а тільки вівці з ягнятами... Але всі розуміли, що бригадир називав овець баранами тому, що він був старим вівчарем, а всі старі вівчарі кажуть на овець барани.

Амангельди зметикував, що саме зараз йому треба діяти. Одна вівця, очевидно найдурніша в усій отарі, підійшла до самої перегородки і з таким виразом, наче баран на нові ворота, дивилася на жовтий пісок. Амангельди підкрався до неї і несподівано схопив її за задню ногу. Всі вівці шарахнулись вбік і зняли несамовите ревище, а спіймана, смикнувши, потягла хлопчика за собою до отари.

Але Амангельди теж зібрав усі свої сили і, оскільки вівці на трьох ногах бігти було важче, ніж Амангельди на двох, потяг її до помосту.

Тут наспів Олександр Олександрович і, похваливши хлопця за моторність, схопив "барана" і поклав його на стіл.

— Ще ловити? — спитав Амангельди.

— Підожди,— відповів бригадир і почав зв'язувати вівці ноги, а всі "майстри" дивилися, як він це робить.

— А тепер почнемо,— сказав він і, піднявши однією рукою вовну на череві вівці, другою рукою взяв тріскучу машинку, в якій з шаленою швидкістю рухалися ножі.

Вівця з жахом дивилася на людей і на страшну зброю в руках бригадира. Коли Олександр Олександрович приставив машинку до її шкіри, вона здригнулася й мекнула таким безнадійним голосом, що Амангельди стало її шкода.

— Дурна, дурна,— заспокоїв її бригадир і провів машинкою від черева до спини один раз, вдруге і втретє, загортаючи вгору підрізане руно.

Амангельди, як заворожений, дивився на спритні руки бригадира і на вовну, яка біля шкіри була ніжна і біла-біла з ледве жовтуватим відтінком, зовсім не така, як зверху — брудна і сива, і коли Олександр Олександрович спитав у дівчат, чи всі зрозуміли, ніс треба стригти, Амангельди теж відповів:

— Зрозуміли.

— Ну, якщо зрозуміли, тоді відкриваємо пашу "перукарню". Запрошуйте клієнтів,— пожартував він, і всі стригальниці кинулись до овець, хапаючи їх за задні ноги. Амангельди лишився позаду, і йому довелося тільки допомагати одній з дівчат, підштовхуючи неслухняну вівцю.

"Перукарня! От так перукарня!" — сміявся він у душі.

Амангельди їздив торік до Атбасара, і батько водив його стригтися.

В справжній перукарні він не бачив електричних машинок, як тут, зате там не хапають клієнтів за ноги і не тягнуть до крісла, а ввічливо запрошують: "Сідайте, будь ласка".

Амангельди поки що нічого робити: "майстри" молоді, недосвідчені, і стрижуть вони дуже повільно. Олександр Олександрович ходить весь час навколо помосту, показуючи то одній, то другій дівчині, як треба стригти, і пояснюючи кожній її помилки. Хлопчик ходить за бригадиром, слухає його пояснення, і йому здається, що коли б дали йому машинку, він стриг би не гірше за дівчат. В усякому разі, він розуміє, як треба працювати, а деяким стригальницям Олександр Олександрович розказав уже двічі, як треба стригти, а вони втретє роблять ті самі помилки.