Але попросити машинку він не наважується. Він знає, що скажуть: "Куди тобі? Ти ще малий!" Крім того, всі машинки зайняті. Дванадцять машинок і рівно дванадцять дівчат.
Він зітхає і спиняється біля Раї, російської дівчини, тієї самої, що вчора, коли бригадир не повірив у його здібність спіймати барана, сказала: "Спіймає!" Він довію дивиться на її руни і не витримує:
— Дай я трошки пострижу,— каже він тихо.
— Що?! — замість того, щоб також потихеньку відповісти "ні", кричить Рая.— Щоб я дала йому машинку! Збожеволів!
Амангельди вже не радий, що зачепив її. Він відходить убік, але це не врятовує його.
— Дивися, знайшовся робітник,— гукає і Джамал, що стоїть поряд з Раєю.— Ти думаєш, що так легко стригти?!
— Дай йому машинку! Вигадав! — обурюється третя. — Розумний який! Щоб поламав? Або порізав вівцю!..
І чого вони зняли такий крик? Подумаєш, спеціалісти! Самі не вміють стригти, а кричать... Дорослі! А чи давно самі були в четвертому класі? А Джамал? Могла б і помовчати. А ще обіцяла батькам Амангельди, що буде доглядати за ним і допомагати йому... Допомогла!..
— Що там таке? — питає Олександр Олександрович.
Амангельди зовсім розгублюється, і його смаглява шкіра стає бронзовою від краски, що заливає йому обличчя. Зараз його взагалі проженуть з "перукарні".
— Я не стригти, я тільки хотів подержати машинку в руці,— виправдується він.— Тільки подержати...
Але бригадир не сердиться і говорить без усякого гніву:
— Рано ще... Підростеш, тоді навчишся стригти... Підожди...
"Еге ж, підожди!.. Добре їм говорити "підожди",— думає Амангельди.— Адже ждати не годину і не день, а кілька років!.. Підожди!.."
В цей момент одна із стригальниць необережним рухом машинки розрізає вівці шкіру. Увага від Амангельди відвертається, всі дивляться, як дівчина бере відерце з дьогтем і мастить поранене місце.
Ну, от! Поранила, і їй навіть ніхто зауваження не зробив! А поранила тому, що не так відтягає шкіру на вівці, як учив Олександр Олександрович. Амангельди розуміє, як це треба робити, але йому не дають машинки... А він навіть шию у вівці зміг би постригти, не поранивши.
Виявляється, що найтрудніше стригти шию. На шиї у вівці багато зморщок, і якщо стригальниця недосвідчена, вона може наробити багато виразок. Бригадир радить стригти шию ножицями. Це загайно, але нічого не поробиш, коли немає ще досвіду з машинкою.
Коли шия острижена, тоді все руно знімається з вівці, і стрижці кінець. Амангельди чекає цього моменту, щоб узятися до своєї роботи.
Нарешті перша вівця пострижена. Рая, вся сяючи, що остригла вівцю перша, несе до приймальника вовну, а Амангельди ловить для неї нову вівцю. Він знову тягне її за задню ногу, але коли раніше вся отара шарахалась від нього, то тепер на нього накидається десятків зо два ягнят. Вони шастають у хлопця під ногами, заважаючи тягти, і всі, штовхаючись, тягнуться до вимені спійманої вівці.
Інший, можливо, злякався б такого нападу, але Амангельди знає, в чому справа. В кожній отарі є вівці, які не підпускають до себе ягнят. Чабани ловлять таких овець і тримають їх, поки ягнята погодуються. Ягнята, очевидно, вважають, що Амангельди саме для цього спіймав вівцю, і оточують її.
Хлопчикові хочеться кинути вівцю і піймати пару ягняток та погратися з ними. Всі вони такі ніжні, м'якенькі й довірливі... Але Амангельди розуміє, що зараз не час бавитися. Зараз він на роботі! Відбиваючись від непрошених гостей, він приводить вівцю до помосту і віддає її Раї, намагаючись не зустрінутися з дівчиною очима. Та Рая, мабуть, уже забула про суперечку і хвалить Амангельди за спритність.
А острижена вівця самотня стоїть збоку від отари вже хвилин з десять. Вона оглядає себе і ніяк не може зрозуміти, що з нею трапилось. Інші вівці, вирячивши очі, неспокійно дивляться на неї. Ягнятко, яке скучило за матір'ю, робить до неї кілька несміливих кроків. Запах — материн, а зовнішній вигляд — зовсім незнайомий... Маленьке, воно дивиться на неї здаля, але підійти близько не наважується.
Тільки коли вівця кличе його до себе меканням, воно набирається сміливості і наближається до неї на два кроки. Та тут рідний запах перемагає, і ягня, забувши про дивну зовнішність матері, кидається до її вимені.
— Амангельди! — чути радісно збуджений голос Джамал, і хлопчик, навіть не оглядаючись на звук, по тону догадується, що вона закінчила стригти свого першого "барана". Він ловить для неї вівцю, але тільки віддає її, як ще одна з дівчат закінчує стрижку.
Майже цілу годину Амангельди напружено працює—всі закінчують стригти майже в один час, і хлопчик навіть розчервонівся від метушні з вівцями, а особливо з ягнятами, які, звикнувши до нього, зовсім осміліли і поводяться з ним просто-таки зухвало: наступають йому на ноги, штовхають його, злазять на нього, коли він падає...
Коли на помості знову лежить дванадцятеро овець, Амангельди може відпочити. Але він відпочиває не більше двох хвилин: йому стає нудно сидіти без руху. Він підходить до приймальника вовни, який, струснувши з руна дріб'язок і порох, розглядав вовну, перш ніж покласти її в один з великих чотирьох лантухів, що лежать біля нього.
— Яка це вовна? Тонка чи ні? — питає він Амангельди, показуючи йому пасмечко.
— Тонка.
— А оце? — показує він вовну з іншого руна.
— Тонка,— каже Амангельди.
— Тобі всяка вовна здається тонкою,— сміється приймальник.— А тонка ось оця,— показує він на перше пасмечко.— А оця — напівтонка. Раніше у нас тільки грубошерстих овець розводили, а тепер, дивись, в якому лантусі більше вовни?
— В цьому,— киває хлопчик на один з мішків.
— Це мішок з тонкою вовною. Зрозумів?
— Зрозумів.
— А це мішок зовсім ще порожній — його приготовлено для грубої вовни. Зрозумів?
Хлопчик все розуміє, але коли приймальник пробує пояснити йому тонкощі своєї професії, він бачить, що Амангельди не надає довжині вовни того значення, якого цей момент заслуговує, і взагалі слухає пояснення тільки з ввічливості. На хвилину приймальник ображено замовкає і потім переводить розмову на більш близьку для хлопчика тему.
— Ти що ж? Мабуть, стригалем будеш, як виростеш? — питає він.