В долині ріки Наватуми кедрівник не стелеться по землі, а росте як звичайне дерево. Стовбури у нього товщі і не такі вузлуваті, як по інших долинах, і шишки з горішками значно більші.
Це тому, що трохи вгору від гирла цієї ріки б'ють гарячі джерела. Гаряча вода тече з розколини в камінній горі і утворює цілу річку, яка впадає в Наватуму, від чого в низовій частині долини набагато тепліше, ніж по інших ріках Охотського узбережжя. Влітку тут виростають буйні трави, а кущі сплітаються в непролазну гущавину, в якій ховаються зайці, лисиці, ведмеді та інший звір.
Вода в джерелах гіркувата, пахне аптекою і така гаряча, що рибина, коли кинути її в воду, звариться за п'ять хвилин, як в окропі. Маленька річка, яка починається від джерела, ніколи не замерзає, і взимку над нею здіймаються густі клуби пари, ніби дим від великої пожежі в тундрі міжгір'я.
З давніх-давен орочі лікувалися цією водою від усяких хвороб. На березі ручая, в каменистому ґрунті вибивали яму завбільшки з ванну, напускали туди гарячої води, і хворий купався в ній, доки не одужував.
Але вже давно вода чомусь перестала допомагати. Майже всі, хто лікувався нею, стали вмирати. І тепер коло гарячих джерел можна побачити багато могил тих, що приймали тут ванни.
Минали роки, могили біля теплого ручая заростали бур'янами. Тільки коли-не-коли приїде з найглухіших гір якийсь старик і, поставивши свою юрту біля джерела, викопає ванну і, покупавшись у ній, повертається в гори здоровий і помолоділий. Та ніхто не знав, чому гаряча вода давала здоров'я одному і смерть багатьом.
А після того, як у районному центрі більшовики відкрили велику лікарню, люди зовсім перестали лікуватися цією водою і поступово забули про неї.
— Руський доктор може вилікувати людину навіть тоді, коли вона кашляє кров'ю! — казали орочі.
Одного буряного дня на зовнішнім рейді Наватумської бухти став пароплав. Пароплави рідко заходять у ці місця, і тому все населення вибігло до моря і з цікавістю ждало катера, який ішов до берега.
На морі здіймались великі хвилі, а там, де була мілина, вони злітали вгору стовпами сліпучо-білих бризок так високо, ніби від вибухів міни. Отакі мілини, або "бари",— найнебезпечніші місця для моряків. Коли вітер занесе туди катер або пливущу людину — там їх чекає неминуча загибель. Величезний стовп води підіймає човен чи плавця угору і потім з силою б'є об воду. В утопленика, якого море рано чи пізно викидає на берег, завжди буває переламаний хребет, а від човна залишаються тріски.
Люди стояли на березі і мовчки показували руками, куди треба йти катерові. Вони не кричали, бо однаково ніхто не почув би їхнього голосу — такий грім стояв від прибою і вітру.
Катер то пірнав у воду, то злітав на хвилю так, що видно було його дно. Наватумчани заспокоїлись тільки тоді, коли він пройшов між двома мілинами, які з моря загороджували вхід до бухти.
З катера зійшов військовий в окулярах. Слідом за ним чотири матроси винесли на носилках чоловіка з жовтим, як у мерця, обличчям.
— Пароплав іде далі на північ,— сказав лікар, бо чоловік в окулярах був лікар.— Ви бачите, що робиться на морі? В таку погоду ми не зможемо пристати у вашім районі. Вчора ми підібрали пораненого льотчика, збитого японцями. Непритомний, він плавав на поплавку від свого літака. Пораненому потрібен цілковитий спокій, а пароплав гойдає так, що й старі матроси не стоять на ногах. Ще день такої подорожі — і поранений помре. Скажіть, де можна його покласти? Матроси віднесуть.
Молода дівчина, на ймення Ага, тоненька, наче підліток, яка недавно скінчила в районі курси медичних сестер і трохи знала російську мову, переклала слова лікаря. Жінки, що весь час з острахом поглядали на жовте, з заплющеними очима обличчя льотчика, обступили тепер носилки і дивились на нього такими ласкавими очима, ніби він був їм родич.
— Ми самі віднесемо його! Ми знайдемо для нього місце,— пошепки говорили жінки, боячись порушити спокій хворого.
— Пароплав повернеться тижнів через два, і я заберу пораненого. Чи є у вас лікар або фельдшер?
— Ми викличемо лікаря з району,— хвилюючись, що військовий в окулярах передумає і забере пораненого, сказала Ага.— Я вмію робити перев'язки.— І вона, ніби ненароком, розпустила кінці своєї хустки, щоб стало видно комсомольський значок.
Лікар не помітив значка і, недовірливо глянувши на Ага, бо вона справді була така тоненька, як підліток,— роздумуючи сказав:
— В крайньому разі я можу залишити тут свого фельдшера...
— Ні, ні,— палко заперечила Ага.— Ми самі лікуватимемо його. Ми вилікуємо його. Ви побачите!
В цю мить поранений ворухнувся і розплющив очі. Ага і жінки кинулись до нього і заговорили всі разом ороцькою мовою. Лікар не розумів їхніх слів, але угледівши, якими ласкавими очима дивляться на льотчика жінки і як ніжно промовляють до нього, сказав:
— Ну, добре. Беріть. Тільки не забудьте сьогодні ж викликати лікаря.
— Сьогодні, сьогодні! — запевнила Ага і зовсім розпустила хустку. Лікар і тепер не помітив значка, але він побачив,— бо непідтримувана руками хустка облипла навколо дівочої постаті,— що Ага не підліток і що вона не тоненька, а струнка. Він помітив також, що в неї довгасті, глибокі очі і що червона стьожка палає в її косах, як рубін. Лікар посміхнувся стомленими очима і передав Ага пакунок з ліками і документами.
Пораненого поклали в хаті Ага, і всі заздрили дівчині. Жінки приносили ягоди, рибу, м'ясо, причому кожна вимагала, щоб поранений їв лише принесене нею. Вони старалися допомогти чим-небудь хворому — поправити подушку, підсмикати ковдру або просто торкнутися рукою його волосся, і сварилися з Ага, яка не дозволяла довго сидіти коло ліжка.
— Чому ти проганяєш нас? — ображалися жінки.— Він такий же твій, як і наш. Ми поскаржимось військовому в окулярах, що ти забрала його собі.
Але, зустрічаючи кого-небудь з іншої ріки чи когось із гір, вони з гордістю хвалилися:
— Ми лікуємо пораненого руського. Він захищав Батьківщину від японців. У нього є орден. Військовий з пароплава знав, кому доручити його. Адже Ага — найкращий лікар на узбережжі. Вона аж три місяці вчилася в районі на лікаря. Вона одержала годинник в нагороду за відмінне навчання.