Люди з сусідніх долин заздрили жителям Наватуми і просили в них дозволу принести пораненому якого-небудь гостинця.
— Е, ні! — відказували ті.— Це наш поранений. Ви можете тільки подивитися на нього. Та й то як дозволить Ага.
Льотчик швидко одужував, коли несподівано йому стало гірше. Морська волога, мабуть, спричинилася до того, що йому почало крутити в суглобах і перестала гоїтися рана. Обличчя пораненого, яке було вже порожевіло, знову зжовкло, і він лежав, зціпивши зуби, щоб не стогнати.
Ага не відходила від ліжка і зовсім змарніла, а біля її хати завжди сиділи кілька жінок, щоб довідатись, коли дівчина вийде з кімнати, про стан пораненого. Вони нічого не питали Ага — по її обличчю було видно, що хворому погано.
З районного центру, за двісті кілометрів від Наватуми, викликали лікаря. Він оглянув льотчика і нічого не сказав.
Вже надворі, сідаючи на коня (на узбережжі влітку всі їздять тільки верхи на конях чи на оленях або ходять пішки, бо гірські стежки такі вузькі і незручні, що возом не проїдеш), він звернувся до дівчини:
— Хворому потрібен курорт. Цілюща вода. Я надішлю радіограму. Може, ще встигнуть вивезти його звідси.
Всі зажурились в Наватумі.
— Нашому пораненому гірше. Отаке нещастя! — сумно казали наватумчани, зустрічаючи кого-небудь з іншої ріки.
— Йому треба їхати на теплі води.
— Отаке нещастя! — зітхав гість, бо тепер уже вся округа вважала пораненого своїм.
Очі в Ага зовсім запали, і вона зробилася така ж жовта, як льотчик. Вона тепер дозволяла іншим жінкам сидіти коло хворого, а сама часто виходила надвір і, нікого не соромлячись, плакала. Наплакавшись, поверталася знову до ліжка.
По всіх сусідніх долинах і в горах пішла сумна звістка:
— Наш поранений вмирає.
Одного разу в Наватумі спішилася валка оленів.
— Міке приїхав! — впізнали його люди.
"Що могло статися, що старий покинув доручений йому табун?" — виникло у кожного питання.
Міке, крекчучи, зліз з оленя і попрямував до Ага. Дівчина, побачивши старого, здивувалася. Два роки Міке не приїздив до моря рибалити, пасучи колгоспних оленів.
"Може, якась важлива новина? — подумала Ага.— Так можна ж було відрядити когось молодшого, а не турбувати старика!"
Міке привітався і зразу ж підійшов до льотчика. Він подивився на пораненого, потім відкинув ковдру, глянув на його висхлі, з опухлими суглобами, ноги і сказав:
— Одягайте солдата і несіть за мною.
— Куди? — злякано мовила дівчина.
— Несіть за мною, якщо хочете, щоб він зостався живий!
Він сказав це так твердо, що Ага відчула себе маленькою
дівчинкою, ніби й не вчилась три місяці в районі на лікаря. Жінки замотали пораненого в ковдри, поклали на носилки і рушили за старим. Люди вибігали з хат і наметів і мовчки дивились, як процесія пройшла в гору по річці і зникла серед заростей кедрівника.
Міке повернув до гарячих джерел, і носії побачили серед могил намет, а поряд нову, вибиту в кам'янім ґрунті ванну. Жінки зрозуміли, що надумав Міке, і всі разом крикнули:
— Ми не дамо нашого пораненого! Він умре від цієї води!
Навколо стояли могили з хрестами і без хрестів, і Ага стало моторошно.
— Сьогодні буде літак! Наш поранений поїде на теплі води. А в цих джерелах я не дозволю купати його,— сказала Ага.
Міке зробив рівчачок і напустив повну ванну гарячої води. Він кілька разів попробував воду пальцем, потім язиком, раз у раз поглядаючи на жінок, котрі стояли навколо носилок, як варта.
— Кладіть хворого в воду,— наказав Міке.
Але жінки не ворухнулися.
— Літака не буде багато днів. Гляньте на гори — який суне туман!
Поранений, потривожений перенесенням, стогнав, не в силі стримувати себе.
— Кладіть швидше, поки чоловік живий! — якимсь особливим голосом звелів Міке.
Жінки, налякані його тоном, слухняно роздягли льотчика і поклали в воду по саму шию. Він застогнав ще дужче, але раптом стих, і жінки з острахом дивилися на нього — чи не вмирає часом.
Міке, сидячи коло ванни, щось шепотів і час від часу клав перед собою по одному камінчику. Поклавши десять камінців, він наказав виймати хворого з ванни.
— Мені так гарно тут! — благально промовив льотчик.— Не займайте мене.
— Йому гарно тут,— сказала Ага,— хай він ще трохи посидить.
— Виймайте зараз же! — гукнув Міке так, що жінки полякались.— Чи ви хочете, щоб він помер?
Ага перша кинулась до ванни, майже сама перенесла пораненого до намету і, не витираючи, закутала його в оленячі хутра, як наказав Міке.
Другого дня льотчик сидів у ванні доти, доки Міке поклав перед собою одинадцять камінців. Щодня старий додавав по камінчику, і в день, коли поклав сімнадцять, хворий міг уже сам сісти в воду і перейти з ванни до намету.
Тепер поранений помітив могили на березі річки і спитав Міке, чому надумали тут зробити кладовище. Ага, яка була за перекладача, згадавши, звідки ці могили, стривожилась.
— То пусте,— спокійно відповів Міке,— не бійся.
— Я не боюся,— усміхнувся льотчик,— мені просто цікаво, чому тут кладовище?
— То лежать ті, хто лікувався гарячою водою,— сказав Міке.
Поранений, почувши ці слова, перестав усміхатися і непорозуміло поглядав то на Міке, то на Ага.
— Пусте,— повторив Міке.— Це тебе не обходить.
Але льотчик сидів похмурий. Міке запалив люльку, по-старечому закректав і, подумавши, сказав:
— Ну, добре. Ти чув про шамана Чаву?
Льотчик ніколи не чув про шамана Чаву.
— Чава знав, як користуватися водою з Гарячих джерел, і за це його прозвали великим шаманом узбережжя. Перед смертю Чава скликав усіх, хто коли-небудь лікувався тут, і сказав: "Великий дух, який підтримує вогонь у кам'яній горі, звелів передати вам таке: хто вилікувався водою з джерел, хай нікому не розказує, як він лікувався і скільки сидів у воді. А хто розповість, тому вода вже не допоможе, а сам він буде проклятий". Після цих слів піхто не наважувався розповісти про спосіб лікування, бо кожен боявся прокляття. Відтоді стали з'являтися тут могили, бо люди купались без міри в гарячій воді і це їм більше шкодило, ніж допомагало. Тепер, крім мене, нікого не лишилося, хто б знав, як лікуватися. Я беріг цю таємницю для себе.
Міке помовчав, потім глянув пораненому в вічі і сказав: