Ще не смерклося, коли Федько спустився до ручаю. Високі зарості топольника і черемхи обступили гирло, відбиваючись у воді темними невиразними обрисами. Тихо пливли перші опалі листочки. Десь далеко джеркотіла вода на перекаті.
Хлопчик на повні груди вдихнув свіжого повітря і з лоскотно приємними мріями про невідоме верхів'я ручаю, де ковбані повні риби, подався ледь помітною стежкою. За кілька тижнів риба почне спускатися з ручаїв у річку на зимівлю, але зараз вона там, у верхів'ях, що загубилися серед пустельної тундри.
Він швидко подолав три, а може, чотири кілометри. Далі стежки не було, і він пішов повільніше, продираючись крізь кущі та раз у раз перебродячи ручай то на один, то на другий бік, щоб обминути непролазну гущавину або купинястий берег.
Нарешті він зрозумів, що марнує час, ідучи за всіма звивами річки, і вибрався з долини на високий берег.
Безмежна тундра слалася, скільки сягало око, і губилась у вечірньому присмерку. Заросла кущами долина ручаю покрученою темною стрічкою пролягла на сірій рівнині, як величезний глибокий рів серед поля. Хлопчик озирнувся. Гирло ручаю і вузьку смужку біля річки, в яку впадав ручай, уже вкутала темрява, і Федько подумав, що далеченько одійшов від дому. Він спинився.
Один у тундрі!
Дванадцятирічний хлопець один-однісінький уночі стоїть серед безмежної тундри і нітрішечки нічого не боїться!
Раптом голосний гудок розірвав тишу. Сяючи вогнями, з темряви виринув пароплав і, як чудесне видиво, пройшов на південь. Може, саме на цьому пароплаві за якийсь тиждень Федькові доведеться їхати до школи? Він провів очима вогні і зрозумів, що відійшов од дому не так і далеко.
Школа! Там товариші, а тут він сам один. Його село складається з однієї хати, а зветься воно — Федір, за іменем Федькового діда Федора. Коли Федько вступав до школи, хтось із старшокласників, глузуючи, спитав:
— Скажи, хлопче, що це таке Федір — село чи місто?
— А це не село і не місто, це — мій дід Федір,— простодушно відповів Федько.
Усі сміялися, але потім, коли Федько навчився читати і йому на карті їхнього краю показали крапку і біля неї напис "с. Федір", він відчув гордість. І хоч інколи жартома на нього казали "Федір з Федора", все ж не в кожного такий дід, щоб на географічній карті позначали його хату!
Один у тундрі!
Пароплав сховався за виступом берега, вогні зникли, і від цього темрява стала враз густішою. Спотикаючись на купини і плутаючись у полярній берізці, хлопець навпростець поспішав туди, де чорна стрічка ручаю, зробивши кілька крутих колін, знову ніби виправлялась.
Стало зовсім темно, і Федько радів: саме така ніч і потрібна, щоб ловити рибу острогою.
Він кинувся бігти, щоб швидше добратися до місця, та, спіткнувшися, упав. "У тундрі треба берегти свої сили, бо невідомо, що тебе чекає попереду",— згадав він батькові слова і, схопившись на ноги, швидко попрямував далі.
Минуло, мабуть, годин зо дві. Темна смуга ручаю стала значно вужча.
Здалеку від річки пролунало потужне двигтіння, здавалося, летів літак, але звук ішов низом. Хлопчик прислухався.
— Глісер!
Федько вдивлявся туди, звідки долітав шум мотора, але не побачив огнів. Раптом, ніби вітаючи глісер, з протилежного боку глухо прогудів гудок паровоза, а в небі з'явився літак. Хлопчик стояв, прислухаючись до звуків нічної тундри, і йому стало трохи сумно, що він уже не має права сказати:
— Один серед тундри!
Ні, він не один... Тепер тундра — не пустеля. І в селі Федір, що складається з однієї хати, є телевізор!
Ну, що ж? Можна починати ловити рибу. Федько солодко потягсь і спустився з високого берега вниз. Вода була чорна, від цього ручай здавався неймовірної глибини, і на якусь мить хлопцеві стало страшно. Здається, ступиш крок, посковзнешся, і тебе затягне в чорну безодню...
Він одійшов від берега, скинув з плечей рюкзак, швидко наламав сухого хмизу і розпалив багаття. Полум'я освітило тоненькі стовбури топольника і зеленкувату лозу, а вода на плесі стала ще чорнішою.
Стримуючи хвилювання, Федько підійшов до води. Вона враз утратила свою чорноту і показала замулене кам'янисте дно. На двох камінцях ледь-ледь коливалися кущики слизьких водоростей, тоненьких, як волосся. Кілька довгастих жовтих листочків лози вимальовувалося на темному намулі. Почорніла від часу, вкрита слизьким мохом, ломака непорушно лежала біля самого берега. Риби не було.
Федько зітхнув і, обережно ступаючи, став обходити плесо, може, риба сховалась у водоростях. Він дійшов до чорної ломаки, і серце в нього гарячково застукотіло. Блискуча поверхня деревини кінчалася... риб'ячим хвостом! Це був миньок! Півметровий миньок лежав без жодного руху біля самого берега, зігнувши довге тіло точнісінько, як ломака.
Затаївши дух, Федько підняв острогу і, наставивши її над миньком, з усієї сили опустив у воду. Плесо враз утратило прозорість, і хлопчик уже нічого не бачив, тільки почув, як рвучко пручається рибина. Він обома руками натиснув на острогу. Рибина кидалася тепер з такою силою, що Федько ледве втримував у руках острогу. Тоді він стрибнув у воду, намацав голову минька і, вхопивши за зябра, одним махом викинув його на сухе.
Хлопець повернувся до вогнища і хвилину відпочивав, розглядаючи здобич. Оце так миньок! Завтра мама й дід, навіть батько, хвалитимуть його. Ех, побачили б цього минька товариші! Та вони далеко... Мама й дід завжди хвалять Федька. От коли б товариші по школі...
Відпочивши, пішов далі по ручаю. Острога раз у раз чіплялася за кущі, під ноги потрапляли сховані у траві валуни, хлопчик спотикався, падав, схоплювався на ноги, поки нарешті не дістався до нового плеса.
Від кількох великих валунів падали довгі тіні, закриваючи половину дна, а в освітленій частині, тихо ворушачи плавниками, виблискували товстими спинами харіуси. їх було з десяток, і Федько мало не скрикнув від радості й здивування.
Риба стояла нерухомо, вишикувавшись проти течії. Хлопець через силу відірвав погляд од найбільшого харіуса і почав розглядати дно. Валуни, кілька жмутків водоростей. Раптом його увагу привернула дивна річ. На дні лежало щось подібне до стовбура дерева. Але ж у цих місцях не росло жодної деревини, крім жалюгідних кущів. Звідки сюди могла потрапити така колода? Федько підійшов ближче, вдивляючись у довгасту річ, половина якої ховалася в тіні валуна. Вона була не чорна і не сіра, як звичайно дерево в воді, а жовтувата і блискуча, як камінь. І тут Федько, нарешті, зрозумів, що це таке. Він забув про рибу, про найбільшого харіуса і стрибнув у воду: на дні ручаю лежав бивень мамонта. Бивень, який коштував величезні гроші і знайти якого Федько міг тільки мріяти. Багато тисяч років пролежав він у землі і тепер волею випадку з'явився на поверхні. Не інакше як цього літа обвалився тут берег. Вода змила ґрунт, залишивши на дні валуни і цей бивень.