Аж оце нараз загуло. Затремтіло повітря саме. Будівлі, земля затрусились. Ніч ревла й стогнала. Неначе сама Геката Триформіс зчинила лемент надгробний над прадавніми Титанами... Але покину образи поетичні. Скажу ж просто: вікна, двері, так щільно зачинені звечора, в моїм же домі ще до того й цілком нові, — самі собою порозчинялися навстіж. Ніби легіони невидимих демонів лізли, вломлюючись в доми християнські. Зі стін зривались полиці. Падали важкі речі...
Щоправда: все це я сам бачив лише найкоротшу хвилину. А певніш: якусь лише частину хвилини. Бо я тоді працював перед горном. Ви ж бо знаєте, що людина, думаючи, потребує для праці тиші й спокою, а це буває лише вночі. Вночі й моя думка, подібно присвяченій Атені — сові, прокидається й буяє, живе повним життям. Так от, знову говорячи просто, коли почалося те, для чого поки що нема ще висвітлення, то на мене впав, зірвавшись з ретязів, великий мій котел, що я його охрестив, як дзвін церковний, покропивши водою свяченою та назвавши "Конрадом" в пам'ять мого доброчинця. Добре ж, що він порожній був, чистий та — додам тута: і не гарячий! Так і накрив він мене, як мишу горщиком. А фамулюс мій — і хто міг би сподіватись цього від мого Гото, не спритнішого за мій роздувальний міх, почав, як і слід було спочатку рятувати лабораторію: бо ж могла б неабияка пожежа трапитись, коли жар розкотився по всій підлозі! І тільки вже тоді, як з поміччю святого Флорина усунув Гото мій вогняну небезпеку, випустив і мене з темниці мідяної. Певніше сказати: не випустив, а витяг чи виволік з-під "Конрада". Мусив потім мене всього перев'язати й перенести на ліжко. Плече — ліве — розбите. Голова аж у трьох місцях потовчена. Нога ж — права — пошкоджена в кістці, що аж не можна її вживати. Маю ще її в лубках, всю подушками обкладену, аж писати через неї незручно!..
На вулиці ж, поки я під казаном лежав, неначе брами пекельні відчинились. Потім і я дещо бачив, бо фамулюс, поклавши мене в ліжко та обв'язавши, як вмів, підсунув ложе моє до вікна, з якого раму (аж вигнуло її) так і висадило в хату! І от, бачив я за життя те, що Ви, друзі мої, лише по смерті в долині Йосафатовій побачите, як зійдемося там усі на суд останній!
Хто гукав, що налетіли вороги. Хто кричав: "Тікайте! Рятуйтеся!" Інші — що надійшов кінець світу й порятунку нема. Інші знов благали рятунку, гукаючи: загибаємо!
Люди бігали, хто куди, без напряму й мети. Зойки, виття псів, ридання жінок, плачі дитячі — все це мішалося з тріском розломаних луток, брязкотом скла, шаленим тупотінням коней, ревом корів та звуками незнаними. Наші лучники та й комонники метались по вулицях, шукаючи небезпеки. То тут, то там рвучка й тривожна звучала військова сурма, як голос архангелів у день суду! І в катедралі дзвонили на гвалт. І по інших костьолах плакали дзвони. І холод біг по спині від ридання металу в пітьмі. Громовиця ж,— начебто її прикликано знову тим гармидером пекельним, повернула ще раз, і була страшна: вогненними стрілами пронизувала й прошивала небеса.
Я підвів очі на небо й дивився уважно: провірити хотів, чи дійсно все так, як Пліній описує? Бо ж думав я: це — землетрус! І хоч недоречна була та думка моя, та ви мене за неї не осудите, бо ж: що знаємо ми з грізних законів природи? Де той, що може сказати: це я, що зрозумів їх?
Так вертаю знову до опису. За Фрейбургом, де кляштор Бертольдів — півнеба палало. Мідяно-металевим вогнем були облиті всі гори. Аж блискавиці в тім червонім вогні згасали. Ніколи досі не бачив я такого дивного світла. Однак, як по перевірці виходить, з Плінієвим описом дуже згоджується. Над самим же кляштором висіла чорна хмара. Навалилась на нього, мов скеля, а в ній, як оливо в тиглі, клекоче, кипить! І — Господи, прости мене! — здалось не мені одному, що в тій хмарі щось злісно харчало, лаялось, хулило, загрожувало, тріумфувало вигуками нелюдськими. Жахливо! Справді, жахливе було це видовисько! Я— ні, але дехто з людей вірогідних чули на власні вуха глузливий регіт, інші бачили в полум'ї страшну постать, що загорталась вогнем, мов киреєю. Люди падали навколішки просто в болото, під дощем: молились, плакали, благали...
Сталося це передучора. Однак і за цілий день вчорашній ніхто не відважився ані за нагороду, ані страху ради перед наказом влади — підійти до руїн, Тліють-бо ще й днесь. Вибухають снопами вогненними, а їдкий дим душить тих, хто зважується наблизитись. Язики вогненні вириваються з-під грузів й по руїні перебігають, то виростаючи вгору високо, то ледви повзаючи по землі. Істинно, як кажуть люди, подібне це видовисько до того, що це шукають схованих душ чернечих ті, що їх. і погубили.
Над Фрейбургом же два дні висить рудаво-каламутна димова імла. І — друзі мої! — смаженим дуже чути...
Чи лишився ж хтось живий по льохах кляшторних? Ніхто ще про те не знає, бо ж були там цілі катакомби, Відомо, що врятувалося лише трьох ченців: придверник, що раніш, як замкнути головну браму, обходив кляштор довкола. Його — як сам він вже розповідає превелебному панові соборному канонікові, що забрав його до себе на лікування,— сила неземська пхнула спочатку штурханом гігантичним, аж, мов на крилах могутніх, він полетів з кляшторної гори й упав на стіжок торішнього сіна. Одначе таке було падіння, що хоч і на м'яке пощастило йому впасти, проте має кості поломані, інакше ж — у здоровому розумі перебуває. І це,— вже не мале чудо! Недурно він і наймення таке носить: брат Фелікс іменується.
Другий — брат Криспін, чоботар кляшторний, без небезпеки вив'яз. Ходив до міста умовлятись з чинбарнею відносно дубової кори й, дощем застуканий, перечасував у костельника. І найстарший з ченців — отець Сильвестр, котрого ради старечої немочі його перед кількома днями до термів відвезли, де він свої хворі ноги вигрівав. Цей і не чув навіть нічогісінько, що в його кляшторі сталось...
Ще розкажу Вам про одну істоту, що потерпіла на пожарині. Хоч Ви не любите її — це вірний, бідолашний пес Локі. Тепер сидить він, поклавши голову на мою скалічену ногу. Дивиться сумно так, що я вірити готовий, що не лише сарна лісова плакати вміє. Не гавкає, не плигає, не їсть. Зажурився. Бо ж бігав він вчора аж на саме пожарище, й попалився там так, що тепер далеко більше нагадує "печеного чорта", як я сам. Ні, не кажіть, що нема вже приязні та вдячності на світі. І в наші недобрі, позбавлені всіх ідеалів часи, вони ще є. Дарма що це не учень мій, а лише колишній його пес доказав.