Серце ж моє болить за тим учнем невдячним, нещасливим. І тому я уклінно прошу пана Фрідріха негайно, як лише фамулюс мій привезе цього листа, давши коням потрібний перепочинок, враз до Фрейбурга їхати. Посилаю з Готом своїм ще й другого коня: знаю-бо, що коней не тримаєте. Я ж найняв у кіннотчиків-кондотьєрів, що відбули свою службу десь у Іспанії та нової нагоди збройної по світу шукають і до нас заблукали.
Знаю: скажете мені, а особливо достойний пан Фрідріх, що неблагої пам'яті Бертольд наш ані турбот моїх, ані жалів не заслуговує. Бо ж, як подивитись на його життя тепер, то виглядає воно так, ніби лише бавився всім у житті чоловік цей, як лицар соколом на полюванні. Бавився наукою. Бавився й рясою чернечою. За останній рік я все ще одного разу, в день на царя Константина, відвідав був його, хоч, як знаєте, ставився він до мене так, немов не я, а він мені вчителем був. Таж не всякий, хто рясу чернечу одягне та біля горна обернутись вміє, вже й Альбертус Магнус з Кельна зробиться. Хоч би був перед цим також ніби "з Кельна", й хоч, кажуть, також свого "гомункулюса" металевого вигадав, щоб льохи кляшторні охороняти — а все ж таки був це лише — "Конрад"!
Давно вже відвернувся нерозумно Бертольд наш від серйозних приписів відвічно непорушних законів науки правдивої. Від часу ж, як приблудився до кляштора їхнього якийсь, нібито вчений, чернець з Італії,— цілком у забобони химерні занурився. Не бачив я того ченця славнозвісного, бо ж — кажуть — все він хворий був. Та признатись — й не намагався я його побачити, хоч нібито й був він учнем дом Алессандро-да-Спіна. Отож, можливо, що на окулярах він дещо й тямив, але ж, судячи по тому, чого він Константина навчив,— у правдивій науці не тямив він ні боба! Лише грався він наукою, як дитина грається люстерком на сонці. І от цього — скажу грубо — жонглера науки Бертольд мені у вічі називав своїм вчителем. Мало не за пророка його вважає, а мене ж зневажав тяжко, ще гірше, як тоді було в останній раз з Вами.
Я за себе не ображався ніколи. Бо ж дійсно: хоч і працював я багато, але знаю мало. Та шкода мені було Бертольда, бо ж здібності цей чоловік мав великі. І я все вірив, що він отямиться й правдиву науку зневажати різними химерами перестане, Бо ж повинні люди науку добру не менше шанувати, як і саму теологію. Бо ж наука правдива дає людині радощі великі, нічим не зрівнянні. Таж, здається мені, що й теологію в останній час наш Бертольд зовсім занехаяв... Бідний чоловік, та й годі!"
Фізикус так заглибився у свої жалі, що й не зауважив, як відчинились двері й в лабораторію увійшов Гото — його слуга й фамулюс в одній особі. Старий вчений дуже цінив його за дійсно надприродну здібність мовчати, хоч би й по кілька день. Мова була зайвим даром ній дивовижній людині, і за це алхімік вибачав йому всі його численні хиби. Тепер Гото приніс із сусіднього шиночку вечерю собі й своєму панові, бо пан рішуче не дозволяє приправляти їжі вдома, будучи певним, що неминуче помилково до їжі може втрапити якась з його солей, силу котрих перевірити на собі самому він не мав найменшого бажання. Слуга вийняв з кошика й поставив на край меншого, трохи вільнішого від хімічного посуду, столу глиняний дзбан з пивом, окраєць хліба, шматок печеної свинини та два кислі огірки. Якусь хвилю дивився на фізикуса, ніби вагаючись: чи має йому перешкоджати, чи ні? — й потім, ніби відповідаючи сам собі, махнув мовчки рукою, вийняв причеплений до паса ніж, відбатував шматок хліба, врізав свинини й сів біля горна. Дивився у вогонь і не поспішаючи жував, уважно й серйозно. А фізикус тим часом писав далі.
"І от, вигадали ці двоє — захожий так званий "вчений" та наш, злополучної пам'яті Бертольд, якесь "чорнозолото". Чому — чорне? Це — їхня таємниця. Мало ж воно бути цінне тим, що нібито не тільки все золото світу воно дало б тому, хто його мав, але ж ще й славу, владу, і хто знає, які ще дурниці. Подумайте самі: яка безглузда ідея! Коли взагалі треба всіма способами змагати до того, щоб золото знищити, як причину всіх бід та лиха людського, вони були такі великорозумні вчені, що мимо жовтого природного ще завзялися вигадати штучне, чорне!
І щось таки, кінець кінцем, вигадали. Про те мені зволив сказати навіть сам Бертольд. Одначе, в чім саме річ, мене не втаємничив. Звісно, у них усе було таємниця, мало не окультна! Бо ж ці новітні вчені забули, що наука існує для блага широкого людства, інакше ж вона — лише зло! Здобутки правдивої науки вимагають якнайбільшого розголосу, щоб якнайшвидше стати загальним надбанням. Вони ж кажу, як псевдовчені, зробили з науки маєток окремих осіб. І навіть продавали її, як Симон Маг продавав свої чари.
Брати розповідали, що навіть сам патер гвардіян, цей найліпший з людей, з душею чистою та богобоязливою, ще й в науці чимало тямучий, і він на Бертольдові таємниці зловився. Дарма що ніколи золото його не цікавило, дарма що на жодні світські речі ласий не був, а от же тією лихою вигадкою так зацікавився, так Бертольдом чи тим другим зачарований був, що й сам бажав, щоб того чорнозолота було в кляшторі якнайбільше. Кажуть, чимало бочок його в кляшторних льохах стояло, а ті "золотарі" все далі й далі виробляли. Отож і бачать тутешні люди в небувалій катастрофі тій кару Господню на грішних ченців. За останні-бо часи таки й всім стала помітною в них переміна. Як сказано в святому письмі: "Славу людську більш-бо як славу Божу возлюбили". Дійсно, всі вони про скарби все говорили, про славу марну думали, замість того щоб, як слід ченцям порядним, "славу Божу співати перед лицем анголів", як це й робили вони раніш, коли ще їхній кляштор далеко й широко мав славу кляштора праведного.
Отож, кажуть люди, бачив не один (і верхній вартмістр був серед тих, що бачили!), як архангел Михайло з неба у вихорі вогненному злетів. І вигляд його був грізний, а гнів — страшний. Мечем своїм по вежі кляшторній він вдарив. І від того удару кляштор розпався.
Сам я, як уже й казав, нічого того на власні очі не бачив, понеже лежав саме під своїм "Конрадом", накритий. Однак, гадаю, що це могло бути. Бо ж не один вже раз вогнем гнів Божий в історії людства проявляється, як пригадка людям, що міра Божої терпеливості може й переповнитись. По-друге, всемогутності Божій однаково легко й природно дати початок пожежі від вогненного меча архангельського, так само, як і від переверненого каганчика.