З великих уламків насіченого каменя, з грузів старої стіни, на якій ще можна було розпізнати шматки мистецького карнизу, між зелених віт, кущів, моху та дикого золотого дощу самою природою збудований грот був перетворений в примітивну капличку. В глибині її кам'яний вівтар був накритий дбайливо вив'язаною тоненькою матою, а поверх застелений чистим, селянським полотном. Образ святого Франціска з Ассізі був тут саме на місці: ця ідилічно вбога простота найбільш годилася до його вбогості. На вівтарі лежав якийсь стовбатий предмет, також дбайливо прикритий хустиною.
Чисте гірське джерело вибивалося з-під самого вівтаря й веселіш, говіркий струмочок вступав у маленьке, наскрізь прозоре озерце, що розпливалося тут же, за капличкою. Дверцят капличка не мала. Лише грубо зв'язані ликом білокорі березові віти відділяли гратами вівтар. Пустельник схилився на коліно й звів на образ очі.
— Благослови, отче! — промовив, немов до живого. Почекав з хвилину, ніби слухаючи формулу благословіння з уст патріарха, й тоді підвівся. Обережно підніс полотно, що затулювало таємні речі на вівтарі. Духовні побачили стару, напівзітлілу інфулу і такий же старий, шашелем поточений пасторал.
— Копаючи на себе могилу,— завжди з великим постом щорічно собі її поправляю та лагоджу, щоб на всяк час була в порядку,— знайшов я ці речі в землі. Давно вже,— оповідав пустельник, вельми давно, Ще ж за молодих літ виставив був я оцей вівтар й на нього поклав я оці речі. Чиї вони, хто ж те скаже?! Міркую так: може, ігумена того кляштора, Може, єпископа якогось, що знайшов вічний відпочинок на чернечому цвинтарі. Але — най лежать в порядку, бо ж в день воскресіння мертвих візьме їх той, кому вони належаться, щоб перед страшним судом стати слушно, як пастир, з ознаками свого сану. Для того невідомого й зберігаю я ті речі, для нього, що він тут — господар був і є, а я — лише в гостині в нього, А ось далі, маю я ще й друге мешкання. Часом ночую тут більше влітку.
Прихожі заглянули в іншу печеру, що була поряд з капличкою. Купа листя, вкрита кількома смужками, в стіні — дерев'яний хрест без фігури, під хрестом — пожовклий людський череп. Перед печерою — купа свіжої, приправленої на кошики лози, від якої йшов своєрідний солодкавий аромат. На жердках, під кам'яною брилою висіли пучечки сушених трап, корінців, поморщених на галузках сухих ягідок.
-— Не замикаю ніколи ні капличку, ні хижки,— говорив господар,— а особливо взимку. Люди сюди, щоправда, і вдень серед літа майже ніколи не заходять, але зате звірі лісові, німа Божа твар,— ті від холоду та голоду до мене частенько навідуються. Сарни, зайці, а особливо вивірочки-чепурушки. Тваринки підкріпляться, нап'ються в струмочку,— "Божа вода" він прозивається й від багатьох немочей помагає,— й заглянуть до каплички, святому Франціскові хвалу й дяку віддаючи. Не дурно ж бо всіх їх своїми братами він звав! Знає про це вся німа твар. Знає!..
"Божа вода", накрита легеньким дерев'яним містком, срібною стрічкою витікала з озерця з лагідною пісенькою, яку й заносила в зелений присмерк лісу, що немов прикривав своєю шапкою нову чисту галявинку, котра нагадувала собою цвинтар. Рядками, в геометрично-справних лініях були вишиковані мініатюрні могилки, яких стояло одна біля одної понад сто.
— Бачите? — спитав пустельник.
— Мов кладовище, — не втримався молодий священик. — Але ж такого ніколи в житті ще не бачив.
— Напевне, — притакнув господар. — Це ж бо — "цвинтар непохованих". Кажуть-бо люди, що тіл чернечих, яких досягла кара вогненна, не знайшли. То ж гірко мені було знати, що їх навіть не поховано по християнському звичаю. Я й поробив усім їм маленькі могилки, квітки на них кладу, свяченою водою кроплю й молюся за тих, "імена їх же ти, Господи, віси". Най відпочивають до суду в спокою, а там Господь їх — "непохованих" розсудить. А що було їх сто дев'ять, відкрито мені у видінні...
Пустельник перехрестився широким хрестом й попровадив гостей до Нарцисового килима.
— Тут відпочиває якась свята людина. Гляньте уважно: я до цієї могили ніколи не діткнувся своєю грішною рукою, а отже, щорічно на могилці віночок безсмертників зеленіє й рожево цвіте. І цілу зиму ті квіти так і стоять. Хто їх насаджує? Господь відає. Але ж там, під ними, безперечно, праведний, тіло блаженного.— Став навколішки, молитовно зіп'яв руки до неба. Канонік вголос відмовив молитву за ту душу й за сто дев'ять "непохованих". Коли підвелись з землі, очі пустельника блищали від сліз.
— От тут знайшов я той череп, що там у келії моїй бачили ви. Весняні дощі розбурхали потік. "Божа вода" розмила грунт, лише могила праведника була не заторкнена, нічим їй повінь не пошкодила. Але при могилі блаженного об'явився кістяк і череп, та дивно: лежали вкупі, ніби від однієї людини останки земні, а тим часом череп великий, як у дорослого, а кістяк — манісінький, як у семи-восьмилітньої дитини. Хотів я був зібрати кісточки, поховати в землю свячену, так під руками в мене розсипались в порох. Але череп міцний. То й залишив я собі його "за друга".
Замовк. Звісив голову й замислився, не помічаючи, як весняний вітерець грається з його бородою, відгортає її, мов сторінку з книги. Раптом легенько торкнувся своїм гострим пальцем руки молодого священика.
— Коли прийде час змилування для тих нещасливих, що загинули тоді від вогню в кляшторі? — питалися ви, панотче...
Одного разу молився тут я вночі. І дивне вчулося мені. Над могилою праведника хтось хлипав і голос нерозбіриий щось белькотав, ніби по-дитячому. Довго слухав я, але мало зрозумів. Та все ж таки збагнув зовсім ясно, що тоді прийде змилування Боже на тих ченців зарозумілих, коли в цій церкві, що на Кальбергу, коли в ній буде за їхні душі відправлена остання служба Божа.
— Таж багато, дуже багато їх ще треба, служб тих, бо ж правлять там лише раз на рік, та й тож — не за їхні душі,— захитав головою пустельник.— Багато! Багато треба!
— А скільки ж саме їх треба, брате? — поспитав уже старший канонік.
І тихо злетіло з пустельникових уст велике число:
— Тисячу триста тринадцять!