— Ще й поднесь в день святої Тройці збирається на цей лисий горб — Кальбергом звуть його — натовп. Але ж це — ніщо, як рівняти з тим, що ходило до кляштора за часів давніх. Казали небіжчик тато: "Як ніч, сунуло люда!" Еге ж! Ішли-бо за доброю радою, за поміччю, за ліком тілесним і духовним. Сьогодні ж лише "того" тішити збираються. На збіговиська грішні приходять.
Зате ж гляньте-но. Ось вийдемо на світло. Бачите церковцю? Ба, ні: не церковцю, а таки гарну церкву із дзвіницею, з білим мармуровим порталом? Бачите? Неначе в місті, а не в горах, у пустині стоїть?!
І пустельникова тремтяча рука, мов лапа химерної птиці, вказувала на білу. прегарну будову на голому вершку серед фіалкових лісів. Церква здавалась цілком новою. Ні одна шиба в круглих як щільники, поділених вікнах не була вибита. Ніде не обвалився й шматочок облицьовки. Однак робила вона враження покинутої, самітньої, заклятої.
Такою й була. Лише раз на рік, саме в день святої Тройці, правилась в ній служба Божа. Була це згадка про часи минулі, що й тепер звалася "прощею", хоч і сходились на Кальберг люди не ради побожності, а на весняну розвагу. І тоді гуло на Лисому горбі день-два, а навіть і три. По них же — знову тиша й самітність панували довкола цілий рік без трьох днів. І в тій самоті під горою з давніх часів сидів сам-один пустельник. Не був це ні висвячений панотець, ні пострижений, регулярний чернець. Eremiti, oblati, monachi, laid— звичайно звали таких духовні. І цей, як більшість, склав три головні чернечі шлюби, але дістав від свого кляштора дозвіл жити, як тебаїдські анахорети. Дехто мав таких пустельників за святих. Інші — за диваків, людоненависників, інші знов за чародіїв та зорезнавців, що "знюхалися з чортами й мавками". До перших приходили люди по раду й ліки, а околишні розбишаки часами трусили їхні схованки. До других не ходив ніхто й забобонний страх охороняв їх ліпше за найміцніші мури. Здебільшого й самі вони не охоче пускались до розмови з світським суспільством. Зате при зустрічі з особами духовними мали велике потішення в "розмові духовній"...
Цей пустельник, що мав славу святого, впродовж цілого року чекав на відвідини духовної особи й тепер не давав собі відпочинку. З малими перервами він ворушив синіми губами, а біла борода з жовтими смугами, немов злежала вовна, неначе живучи окремим, власним життям, задоволено здригалась і дрібно тремтіла, Надворі, під сонячним проміння, вона виблискувала полірованим сріблом.
Пустельник знову пірнув у свої спомини, мов спустився в глибоку печеру:
— Що вже й казати! — махнув рукою. — Не такі були раніш люди. Не такі!... Взяти бодай приклад. Бувало — раніше — з сусідніх замків або й господарі побожні пришлють тобі і хліба печеного, запашного, і крупи, й меду. І наказують лише пильно молитися, а про земні потреби не старатись. Або: хтось надумається за поминки душі усопшої привезти липівочку білесеньку капусти кислої. Відтулиш бочечку, а там — біла, соковита, запашна, як локшина, так і засміється вона на тебе. Немов голосом ангельським до тебе промовить: "Бачиш,— немов говорить,— бачиш, чоловіче грішний, які прегарні речі дає тобі, "нікчемному", Господь премилосердний на потребу?" Подякуєш Господові за дари його. Добродіїв добрим словом спом'янеш, поблагословиш капусточку та й візьмеш у пучечку. Голову закинеш — та й покладеш у рота. Ах! —— тяжко було — вірте! — дуже тяжко було не відкусити собі враз із тією капустою і язика чи пальця. Вельми вважати було треба!.. Га?!
Задоволена голова крутилась, посміхалась і облизувалась, немовби в беззубому роті вчувала ще "ангельські голоси" тієї легендарної капусти.
Але за хвилину лагідне обличчя старого здерев'яніло: замовк знову. Минуле, як вода над головою нурця, заманулось над ним і вирвало його з сучасності. Духовні знову мовчки чекали, оглядаючи залатану й позашивану різними нитками рясу, колись чорну, а тепер вже мінливу всіма барвами веселки. Пляшка з висушеної роповки, прив'язана до пояса, вилискувала на сонці, як і пустельникова лиса голова. Овечий смушок, причеплений на спину, захищав старому легені, а вовняні зелені панчохи, заплетені ремінцями від саморобних морщаків, оберігали від застуди ноги, що вже не могли нагрітись промінням травневого сонця.
Старий приклав руку дашком до чола й поглянув на небо. Зітхнув і перехрестився.
— Най панбіг мені дарує, коли сказав щось неправдивого про тих ченців. Слабим єсьм чоловік і не вільний від празномовності,— промовив покірно. — Якщо й згрішили вони, прийде й на них час пробачення, година милості Божої.
— А коли ж, отче? — не втерпів молодий панотець.
Канонік торкнув його під лікоть. Хай, мовляв, оповідає, що сам хоче.
Пустельник звів на юного патера свої виблідлі, але ясні, як у немовляти, очі, ласкаво оглянув усю патерову постать, лагідно всміхнувся, але не відповів. За хвилину запросив:
— Ходімо. Покажу вам стале чудо Боже. Чудо, на яке й дивитись не хотять от ті, що там грищами "того" тішать.
Човгаючи ногами, попровадив гостей весняним лісом. По дорозі продовжував оповідати, як саме онімів його батько.
— Кажу ж ото: у горах, з пастушками був він. Спав. Аж раптом вчув, що світ завалюється. Небо все вогнем-пожежею взялось: горить, як стіг соломи. Щойно рота розтулив, щоб кричати, аж воно як не загуркотить. ! в тій хвилі з неба так і впав просто на нього чернець. Спасибі, що не товстий був, а то б забив був на смерть батька, тобто малу дитину ще годі. І чернець той був увесь чорний, як вугіль, в огні опалений, звісно, не живий, а мертвий. От тут і одняло хлопчині, тобто моєму батькові, мову. Не говорив і не співав. Так минали місяці, а по них —— і рік за роком. Та надійшов час батькові й до першого причастя ставати.
Ну, що ж з німим робити? Наш панотець аж об поли б'є, бо каже: "Й висповідати тебе, тобто батька, не можу. Ані катехізму поспитати. Ну, яка з тобою поміч, хлопче?" — питає. А тато, німі ще тобто, й відповідають зненацька: — Господь святий поможе, панотченьку! — І з того ж ото часу заговорив, і заспівав, немов ніколи й не німував.
Вийшли на широку луку, що нею кінчався ліс. По свіжій мураві, мов на зеленому небі, скрізь розбіглись білі зорі нарцисів, а на узліссі, де скеля нависала, як дах над глибокою норою-печерою, квіти творили сріблясту, сяючу раму. Неначе хтось розстелив перед печерою зелений килим з білою габою. Середина ж габи була прикрашена віночком. Здавалось, вправлена рука доброго садівника штудерно висадила тут щільно, кущик біля кущика, густо й рівно, великий вінок несмертельників-солом'янок. Рослинки не тільки високо випнулись над срібними зірками нарцисів, але, незважаючи на ранню пору, викинули вже й пуп’янки.