— Коли ж так не варто жити, як живе всяка бездумна кузочка, то треба жити інакше. Ти даруй мені, брате мій, що говорю тобі такі речі, але ж ти не досить вправлений в питаннях теологічних, бо твій хист — в іншому.
Бертольд заспокоювався, але ж все ще не міг відірвати очей від мертвого каліки, що лежав тепер на дорозі, якою вони вертали до кляштора. "Як же ми його віднесемо відсіль? — майнула думка. І він знову здригнувся. — Ні, він не доторкнеться до цього страшного трупа, котрий тепер... неначе відділив його від кляштора..." І наче хтось, що стояв позад його, сказав йому просто в ухо:
"І гукала кров Абеля убитого до Господа з землі..." Тим часом Бертрам обережно підняв рясу. При цьому русі срібним сміхом задзеленчали маленькі дзвіночки на його ногах, нагадуючи Бертольдові щось безповоротне... далеке... забуте...
— Твій хист в техніці,— говорив тим часом Бертрам, переступаючи через нерухоме Абелеве тіло. — І в цьому — твоє безсмертя.
Бертольд дивився, мов стерплий, як переступає через труп його учитель, і його очі, мов у зморі, цілком ясно, спокійно й гостро вловили деталь: друга Бертрамова нога, без дзвіночків, була інша. Черевик на товстій підошві прогнутий всередині, з наближеним до п'ятки закаблуком, цілком нагадував тріснуте кінське копито.
Побачив, як Бертрам простягає йому свою білу, мов воскову, руку й згадавши, що вчитель — слабий — може втратити рівновагу, махом перескочив через труп і підхопив простягнену йому, м'яку, мов жіноча, гладеньку й теплу руку.
"А копито? Бачив же?" — ніби ще щось тихим шепотом запиталось в нього. "А якби?" — з викликом відказав сам собі, й з повною свідомістю слухав, що говорив тим часом певним, повчаючим голосом Бертрам:
— І я скажу тобі, що оце випадково я натрапив на справжню думку. Чорне золото, про яке ми говорили, мусить мати в собі сірку. Розумієш, сірку і то в такій пропорції...
Бертольд перетворився її слух. Думка вчителева захопила його цілком, заступала йому весь світ, ставала враз його власною думкою — рідною, викінченою, виношеною...
Вони вже відійшли досить далеко під містка. Але зненацька їх догнав подув вітру, що приніс аж сюди тужливий солов'їний спів та солодкий і ніжний аромат нарцисів. Той аромат немов містив у собі щось невимовно сумне: як пахощі ладану, до яких примішався легенький, але ж виразний запах тління. Як на похоронах...
XII. УЧИТЕЛЬ
Відчинені мені брами земні,
Відчинені мені брами пекельні...
Заклинання ворожбитів
"Достойні приятелі мої!
Плінієм і Гомером в одній особі треба бути, щоб словами описати, що трапилось передучора в нас, у Фрейбурзі.
Однак мушу це зробити я, не будучи ні одним, ані другим. Бо ж не тільки всі п'ять змислів мої збентежені, розум приголомшений, а тіло потовчене значно, але й серце моє тяжко засмучене. І душа сумує, стурбована вельми. І не знайду спокою думкам моїм, аж навіть працювати не можу.
Друзі мої! Тілесним зором моїм довелось мені побачити палаючий Іліон... І більше за те: загибель Помпеї та міст везувіанських стародавніх, як про те розповідає нам Пліній. А може, Содому й Гомору, покарані дощем вогненним та вихором сірки палаючої, довелося побачити нам?!
Не маю образів мальовничих, слів повних бракує мені. Але ж мушу Вам про все розповісти докладно".
Старий фізикус, увесь перев'язаний бинтами, обкладений подушками, присипав написане пісочком й підхилився на фотелі від листи, що почав писати братам Міллсрам. Відпочивав по довгій передмові, думав, тримаючи в руці неначе мосянжове гиндиче перо, й блукав очима по своїй лабораторії. Оглядав її з ніжністю, все переконуючись, що страшна катастрофа не зруйнувала його — в котрий це вже раз? — відбудовану оселю. Ніколи ще не була йому такою милою його відновлена востаннє домівка, бо ж ніколи ще перед тим не мав він змоги відразу здійснити таку кількість своїх технічних мрій. На щедрий Константинів дар Брудерганс не тільки поліпшив і вдосконалив свою робітню, але ж відбудував наново знищену пожежею свою хатину. Тепер над її вхідними, новим кованиям прикрашеними дверима, в заглибині красувалась добре розмальована статуя святого Флоріана з цебром в руці. Коли ж цікаві хотіли дізнатись, чому саме поставив цього святого, а не патронові алхіміків віддав під охорону свій дім фізикус, Брудерганс відсував на чоло окуляри, бо ж і цю корисну, хоч і "нехристиянськи дорогу" новинку він мав змогу придбати,— й докладно висвітлював:
— Треба нам знати, добродію, що святих патронів алхіміків в два: святий Марцель, єпископ, та святий Іван, євангеліст. В гімні, на честь його зложеному, ясно стоїть:
Qui de virgis fecit aurum,
Gemmes de lapidibus.
(Що з дерева робить золото,
Самоцвіти з каменя.)
Не ставити ж двох. А коли вагаєшся між двома, найліпше звернутись до третього. Про святого Флоріана й кожній дитині відомо, що він обороняє люд хрещений від пожежі.
Після фрейбурзького процесу фізикус переконався, що вогонь створено не тільки на користь та службу людині, але ж і на превелику для неї небезпеку. Одначе тепер, коли він знову легально осів на старому місці, не впав у біду, а — навпаки — пішов угору,— у нього збільшилось приятелів. Уже ніхто й позаочі не взивав його "пекельним дідом" чи "печеним чортом"! Навпаки, кожен при зустрічі на вулиці привселюдно вітав його, звертаючись до старого в третій особі, як до доброго бюргера й поважного вченого. Бо ж Брудерганс не забував уділяти з своїх багатств і на вбогих, і на церковні потреби й на всякі міські фестини. На відбудову ж міської громадської криниці дав більше, як інші, а це ж, як відомо, дар, рівнозначний дарові на заложення нового храму, бо ж для життя людського криниця так само, як і храм, на цьому світі необхідна.
За хвилину легеньке алхімікове перо, хитаючись, рипіло по пергаментному аркуші. Фізикус вже, нарешті, описував катастрофу.
"З вечора заходила громовиця. Хто ж бо міг припускати, що це звичайне навесні явище природи перетвориться для нас у видіння апокаліптичне? Тому наші добрі міщани, уважні до здоров’я свого, як і звичайно перед громовицею, щільно позамикали вікна й двері в будинках своїх. А що було це вже за вечора, то, повечерявши, спокійно полягали собі спати. За годину влада лагідного Морфея панувала вже над цілим нашим Фрейбургом, а рясний дощ, що бубонів по дахах, тільки дужче вколисував сплячих. Громовиця ніби перейшла осторонь, зачепивши місто наше лише довшим дощем з півночі, що у нас буває не частіш, як раз на шість літ, бо звичайні дощі приходять із заходу, як, певне, це помічали Ви й у Ваших околицях.