Шпурнув набік аркуші й зірвався на рівні ноги. Простояв хвилину й знову заметався по хаті, як вивірка в койці. Шалена жура гризла його серце, що стискалось мов у залізних щемках. Втрачав силу панувати над собою. Став перед горном і зіп’яв руки до неба!
— Бертраме! Бертраме! Бертраме! — простогнав уголос тричі, мов закляття. — На кого ти мене покинув? Чому не взяв мене з собою! Пішов би за тобою, як вірний пес, як твій раб тілом і душою. Я ж — ніщо без тебе. А от же чую в собі щось велике. Щось незвичайне можуть створити ці руки. Але... лише тоді, коли ти, вчителю мій дорогий, будеш моїм натхненням... Вернись! Прийди! Благаю!..
Була повна тиша. Чорна ніч мов поглинула не лише риси й барви, але й всі звуки. Вкрала всі надії, увесь запал. Ба, ні! Ось раптом блимнуло червоне сяйво зірниці... І несамовитий, стихійний крик жаху розтяв, пошматував нічну тишу кляшторного саду. Цей передсмертний покрик вирвався під самим вікном Бертольдової лабораторії.
Кляштор заметушився. Ліхтарики, смолоскипи, мов світляні пташки, замиготіли в чорній пітьмі. Братія шукала, хто це кричав так розпачливо,— й знайшла. Під вікном лабораторії конав добрий брат Нарцис. Непритомного, внесли його до найближчої келії — до брата фуртіяна.
Довго брат Нарцис не подавав жодних ознак життя. А все-таки братові костоправові пощастило опритомнити зомлілого. Якийсь час дрібно-дрібно тремтіли його повіки, аж нарешті він розплющив очі. Слабим рухом відсунув плащ, що ним прикрили його, покладеного згідно з ритуалом святого Франціска, на соломі, просто на підлогу, й поглядом покликав отця гвардіяна. Ченці, що стояли півколом навколішках й тихо співали літанію конаючих: sancti angeli et archangeli... sancte Abel... стишили голос. Отець Герхард підсунувся до нього, не встаючи з колін, й обережно, як мати хворій дитині, підвів голову слабому. Зігнутий віком патер Сильвестр скинув свій плащ, згорнув його сувоєм й легенько підсунув під голову Нарцисові. Гвардіян перехрестив обох і щільно прихилися до конаючого брата, відмовляючи над ним молитву розгрішення:
— Indulgentiam, absolutionem et remissionem peccatorum...
Але брат Нарцис напружився, зібрав останні сили й досить голосно промовив:
— Бачив!.. Я бачив його!.. Тут він знову!..
— Кого бачив, брате? Кого запитав отець гвардіян.
— Дияво... — несамовито розпачливо зойкнув Нарцис, але урвав на півслові.
Піна пішла йому а уст. У грудях, у горлянці булькотіло. Він хрипів, як людина, котру душать за горло. Підкинувся всім тілом. Випростався й глибоко врився в товсту верству соломи, ніби сховався від незримого страхіття.
В святочній тиші пролунав тихий і рівний голос патера гвардіяна:
— Відійди, душе християнська, зі світу сього в ім’я Господа Отця Всемогутнього, що створив тебе. В ім'я Господа Христа...
Різкий удар молотка увірвався в тиху молитовну хвилю. За ним другий-третій. Хтось нетерпеливо й уперто клепав у браму. На рух гвардіянових очей двоє ченців підвелися і нечутно вийшли з келії... Всі інші, закаптурені й мовчазні, схилились над мертвим.
Бертольда не було ні серед тих, що схилились над небіжчиком, ні між тими, що вийшли відчиняти браму.
* * *
Для несподіваних подорожніх, що прибули до кляштора, брат госпітальєр попрохав у брата келаря лише два келихи гарячого, заправленого корінням вина та два шматки намащеного медом хліба. Відомо-бо, що й вино так не розігріє охололого, як липовий мед. Жодних інших підготов до прийняття гостей не робили: мабуть, подорожні завітали на хвилину.
На ранній службі Божій, першій по братові Нарцисові, ченці зауважили в темному закутку чужинця, не з їхньої країни. На вигляд це був слуга. Інших чужинців у церкві не було, хоч брат госпітальєр вночі брав підкріплення на двох... Це турбувало братію й заважало належно молитись за душу померлого.
По службі Божій покликано до патера гвардіяна брата Бертольда. І хоч байдуже дивився на старого Бертольд, все ж таки не міг не помітити, як за що ніч піддався патер Герхард, немовби повернувся до кляштора по кількох роках мандрівки.
— Прочитайте, брате! — подав гвардіян Бертольдові листа.— Читай вголос.
В листі; писанім розбірним почерком, доброю латиною стояло:
"В ім'я пресвятої Тройці й святої заступниці нашої Діви Марії — Ерентруда, абатиса й служниця Божа, високодостойному отцеві гнардіяноні, кляштору францісканському під Фрейбургом, привітання побожне посилаючи, молитвам своїм себе доручає.
Насмілюся ним листом своїм превелебність твою, всечесний отче, турбувати, бо інакше вчинити не смію. Сестра наша у Господі Адельвіна, що в світі злопам’ятної слави наймення Колумби мала, вчора ранком, з волі Всевишнього, земну свою мандрівку скінчила. А перед тим, як відійти в життя вічне мала видіння не інакше, як Господом їй послане, ясно бачила. Праведного життя та чистого серця була ця невіста Христова. Нe тільки ми, грішні сестри її в Господі, це стверджуємо, але ж і сам його милість пресвітлий єпископ наш, і навіть свята інквізиція це визнали.
У видінні ж своїм передсмертнім бачила сестра Адельвіна, як з вашого праведного кляштора дим чорний вихопився й стовп вогненний за ним у небо звівся. При тому тілесним носом своїм огидний і богомерзкий сморід, явно сірчаний, сестра чула. Чула ще й гуркотіння, як голос грому великого, мов тисячу громів, докупи злитих. І бачила — по тім громовищі страшнім — як стіни кляштора вашого, мов стіни стародавнього Єрихона, розпалилися й порохом розсипались. І лишилася тільки та частина нави храмової, де святий вівтар. Та на цвинтарі вашім нерушена зостала могилка свіжа, на котрій віночок з квіток немортики.
І ще казала сестра Адельвіна: бережіться! Пильнуйте уважно, стёжками покори Божої мандруючи. Супротивник відвічний не спить! Між вас він блукає. Між вас блукає! — так небіжка повторяла".
Далі йшли побожні формули на закінчення листа.
Гвардіян простяг руку за листом:
— Гріх і нерозум, брате, нехтувати попередженням Діви праведної,— проказав він,— Чи ж не так?
Бертольд мовчав, схиливши голову. Вчував досаду: певне, почнуться якісь перешкоди в праці, котра саме вчора вночі, нарешті, почала оживлюватись, захоплюючи його колишнім натхненням. Так отже ж, вирветься ота Адельвіна чи Колумба! Колумба, що її ім'я ще так недавно грало неокреслено-журливими струнами його серця, тепер була йому більш як байдужа. І те, що вже вмерла вона, не відбилось болістю в його серці. Навпаки, в голові гадючкою звивалася зла й глузлива думка: